Пятница, 29.03.2024, 13:47
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Мозолевський Борис та його творіння

Вірші Бориса Мозолевського незвичайні. Ось що про них написав Ігор Павлюк - "У нас є поети-політики, поети-художники... Поет-археолог наразі один - Борис Мозолевський. Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром. Його поезія глибока, як небо України". Насолождуємось поезією!



Ліричний жарт

Як чернець без покути,
Я не можу без Вас.
Ви — Бермудський трикутник,
Де зникав я не раз.

Коли Ви говорили
Щось таке неземне,
Зупинявся годинник —
Й не ставало мене.

Я щоразу відроджувавсь,
Як з непам’яті вірш.
Зарікався й погрожував:
“Не піймаєте більш!”

Тільки знаю: прикутий.
Шлях мій Вас не мине.
Ваш Бермудський трикутник
Знов поглине мене.



Літо в житах

Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і вудила
У червоній глині запеклись.

І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над житами
Грізні кіммерійські голоси.

Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?

Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче око
Стежить за тобою з вишини.




Криворізьке небо

Чи знав тоді, лаштуючись в дорогу,
Як гірко віддзеркаляться в мені
Черлені ліхтарі Кривого Рога,
Твоя печальна постать при вікні?

А криворізьке небо вирувало,
Млоїлося і шерхло у димах.
Які світи мені ти дарувала
У тих ночах, яких уже нема!

Там був ставок і човен на приколі.
Крізь дим злітали птиці вдалині.
І ти мене стрічала в білій льолі
У номері готельнім при вікні.

І зводилася гордо і невтомно,
Аж ідоли в степу лягали ниць,
Дев’ята наша, рідна наша домна,
В підвалини поклавши нашу міць.

Здавалося, як житиму без тебе,
Без неї, без твоїх Карачунів?..
Хитається мій світ золотонебо.
Ти, мабуть, пестиш іншому синів.

І все те так. Але всі дні незгасні,
Всі не допиті нами наші дні
Спресовані в мені, як у фугасці,—
Принишкли і чигають в тишині.

Ні, ні, не бійся! Я не повернуся,
Благословенна юносте моя!
Я тільки хижим птахом стрепенуся,
Коли зачую десь твоє ім’я.

Згадаю став і човен на приколі,
Густі дими над містом вдалині.
І наш готель, де ти у білій льолі
Колись мене стрічала при вікні.



Ніч на Івана Купала

Феєрія


Неначе йду, а ти за мною вслід —
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…

Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…

У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! — кричать. Нема?! — не треба.
Душі нема?! — а хто ж вона сама —
З очищами, мов прірви, проти неба?

Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну — зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.

Нема повернень! І межі — нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.

Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви — з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.




Біла Церква

Вечір був, та ще не смеркло.
Край дороги паслись коні.
Проїздили Білу Церкву —
їли яблука червоні.
Світ стояв такий прозорий,
Аж зітхали луки сині!
Золотим світились гори —
В серці світло те й понині.



Живі мерці

I

Вже вам нічого не болить,
Хіба сусідове корито,
Що в нього, бачте, більш налито,
Тож як би ще й собі підлить
Чи хоч сусіду дозолить?..

Нащо пишу я ці слова,
Коли вони для вас трава?
Ви їх не станете й читати,
Бо вже завчили дві цитати,
А більше мозок не прийма —
Клітини вільної нема.

Ні, ні, не вам слова оці,
Бо ви давно уже мерці.
Не ті мороки вас обсіли:
Вам цвях у власнім каблуці
Кошмарніш пекла Хіросіми.

Але живі на світі діти,
Яким цим світом володіти.
Я свято вірю, що вони
Підуть від вашого порога
І людську оберуть дорогу,—
Не ваші, а мої сини.

II

У мезозойську вгризшись еру
І ще в десятки інших ер,
Поки робили ви кар’єру,
Вони зробили цей кар’єр.

Над ними грає небо чисте,
Під ними — вічність промовля.
Ото, даруйте,— “кар’єристи”!
На їхнім тлі ви просто тля.

Згниють із вами ваші крісла.
Втечуть з коханцями жінки.
А цей кар’єр — і нині, й прісно,
І як не кинь, а на віки!




Дорога

Веселинове спало,
Миколаївка теж.
Я вертався зі школи
розгрузлим степом —
Найдрібніша билинка
у світі без меж
Із малесеньким серцем,
що билось нестерпно.

Від макухи і висівок
був я кволий і миршавий.
А країна підводилась
по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками
й першими віршами,
Тим, що харчу колгоспного
на дурничку не їв.

І тоді моє серце
злітало над хмари.
Я виразно вже бачив,
як над світом зросту.
Як прийду колись легінем
до Шпоріної Тамари,
І скажу, що люблю її,
й принесу їй фату.

А було те зробити
ой-ой-ой як непросто,
Бо була ж її мама —
аж-аж-аж медсестра!

В неї друзі в районі,
в неї дім на помості,
І горить у кабиці
не кізяк, а костра.
Та ставав я у мріях
вже героєм за далями,—
Як такому відмовити,
як його не любить?..
Як згадаю, життям
вже на місце поставлений,—
Аж палаю від сорому,
аж душа защемить!
Не судилось тоді мені
дорости до Тамари.
На двадцятому році
я зробив розворот,
Й повела мене доля
на завод, в кочегари,
Де зустрів, як свого, мене
робітничий народ.
Не стелило життя мені
килими попід ноги.
Нам Вітчизна роботою
гартувала серця.
Вже неначе ступаю
й на мости калинові,
А дорога — все далі,
і нема їй кінця.

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (01.02.2016)
Просмотров: 1459 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz