Хочемо познайомити Вас з деякими творіннями цього митця зі збірки "Моя світобудова"
У спадок
Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.
Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і вуста.
Зборознили батькове обличчя
Мозолясті і важкі літа.
Повертаюсь до життя і згадок –
У полон розкрилених жадань.
Батько залишив мені у спадок
Крик своїх незборених страждань.
Я візьму їх у тривожну душу,
В пам’ять, що підвладна тільки нам…
Пронести і передита мушу
Все, що заповідано синам.
Здаля і зблизька
Здаля і зблизька дивляться сини
І пильно стежать все таки за нами.
Не все на віру
в нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами.
Красивих слів наслухались давно,
Що у житті були чомусь несправжні.
Зачахло, в землю кинуте, зерно,
І кривдою дитячі душі вражені.
Вони батьків осудять мовчкома,
І зненавидять їх за лицемірство.
Та жаль, що вкриє лживості пітьма
Те серце, що світилось променисто.
Що не змогли його ми вберегти,
Лише зневірою занапастили.
Не давши змалку й крихти доброти,
Мов сіромаху, в дикий світ пустили.
Здавалось, не з моєї це вини,
Та щось пече мене щодня, щоночі…
Не забуваймо, що ростуть сини,
І треба чесно їм дивитись в очі.
Ріка Геракліта
Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта
все тече і тече.
Та не ступиш ти вдруге
в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.
І в чеканні до болю відчуєш не раз:
Мало років, на жаль, маєш ти про запас.
Щоб життя повернути, у ріку увійти, –
Так замало дісталось тобі доброти.
Як згадати, зверстати, –
душу біль обпече.
А ріка Геракліта все тече і тече.
Спинися мить!
З тобою ніч –
магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.
Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом – хвиля збурена до краю.
Так, мабуть зачинається життя,
І я тебе – навхрестя розтинаю.
Медова ніч, та ще солодша ти, –
Як спраглий п’ю – і не згаса жадання.
Летіли в безвість небо і світи,
Здавалось, що така жага – остання.
Ще буде безліч споминів гірких,
Як і ночей, похмурих чи прозорих.
Та серце збудить найпалкіша з них –
В ту ніч з тобою
Шепочуть мамині вуста
Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.
Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не раз жита…
– Це, мабуть, знов зажура давня, –
Шепочуть мамині вуста.
Згадає ненька – і всміхнеться,
Що десь онука вироста…
– Пошли їй, доле, ніжне серце, –
Шепочуть мамині вуста.
Вона б сама до них летіла,
Та відлетіли вже літа…
– Пошли їм, доле, мужні крила, –
Шепочуть мамині вуста.
Весна вітає землю отчу,
Вертають птахи до гнізда…
– Чомусь недобачають очі, –
Шепочуть мамині вуста.
Замість пророцтва
На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.
Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.
Забутий, мов зайвий, на рідній землі –
Я скоро схолону у сніжнім теплі.
Забудеться образ, загубиться слід,
Повз мене ревтиме шалений цей світ.
Розгорнуте небо і те обмине,
І вмить замете хуртовина мене.
На білих снігах і на чорних снігах
Лежатиму я, мов знеможений птах.
Учителю
Непідкуплена і непродана,
Як і совість поета…
А.Малишко
Учитель мій – Самійлович Андрій
Не раз казав:
– Ти на своєму стій!
На висоті своїй чи на горбі,
Але своє неси щодня в собі.
Ні словом, ні душею не лукав.
Дніпро один.
А ти – його рукав.
Ми не одні у матері-землі,
Та наша дума в неї на крилі.
А разом з нами – прадіди, діди,
І пам’ять – від колиски до зорі.
Не зміряти народної біди,
Не виплачуть її і матері.
Сльоза – не плата,
а журба страждань,
Вона – болюча – душу розрива.
Та світ наш – з материнських сподівань,
Його не вкриє забуття трава.
Вона понад ракетами злетить,
Чи зашумить, мов кронисте гілля;
Душа – то наша зоряна блакить,
То отча нерозтрачена земля.
І нам її довічно берегти,
Земля ж бо і нащадкам не чужа.
І стане в світі більше доброти,
І не торкнеться помислів іржа.
А мова рідна
дужче задзвенить –
Так, що відлунять ниви і гаї.
Щоб долучити і сучасну мить –
З минувшини – до вічності її.
Доглянеш сад
чи знов засієш лан,
І вийдеш грозам атомним навстріч.
Такий уже судився нам талан –
Нести свій хрест –
і кожен день, і ніч.
Такий наш вік,
такий громохкий час:
Іти щодня на поклик, як на бій.
І діти – не безбатченки у нас…
Отак, браток…
Знать на своєму стій.
Так говорив Малишко – до пуття,
І Слово те я взяв на все життя.
То ж хлібом душу зважую свою:
Спасибі, мій Учителю.
Стою!
