Четверг, 28.03.2024, 13:57
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Добірка творінь цікавого поета

Творчість Василя Герасим’юка цікава та неординарна. Цікаво? Тоді читайте нижче декілька його віршів.



Прадід

Космач іноді видається мені
древнішим від Києва…

А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а хто
розкаже про його тата?
А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
і “віддав чортові душу” –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.

Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких магістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
був записаний той рік?

Може, був… Може, був
славний опришок з Прокурави Мосорук –
про нього я сам читав.

Ніхто не знає. Ніхто не чув.
Чули крик з груня.
На покрову кричав чоловік,
переходячи з груня на грунь:

– Люди-и! Завтра – по соровицю! –

Мусили чути.
Мусили знати прадіда.
Мусили вдосвіта бігти в Текучу,
Мусили ночами варити сіль,
мусили з першим снігом спускатись на доли,
мусили крадьки, бо за це – кримінал,
вимінювати сіль на збіжжя,
аби до полонинської весни дожити,
коли знову на кожному груні
кричатиме немолодий чоловік:

– Люди-и! Завтра – на Мончели!



Запахли яблука у сіні…

Запахли яблука у сіні –
на молодість, на перший гріх.
Містечка галицькі осінні.
Є щось феллінівське у них.

Когось повік не розшукати.
Губити щось, як божий дар.
На обрії стоять Карпати.
Горять ліси. Гуде базар.




Щоразу ловили її…

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,
паданицю кожну підбирала
для старої корови.

Може би, втекла,
якби дуже захотіла –
снився їй той принц Фердінанд!
Може б, не тікала,
якби не знала,
що з усіх доріг на світі
ніхто ніколи
не донесе їй яблучко.

“Мамо!” – кричатимуть на далекій Україні.
Шепотітимуть: “Мамо…”



Молодий ліс

Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.
Він заскочив аж на толоку,
де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.
Але ж ні! Тільки на толоці
він стоїть, як ліс,
а в зрубі завше хитається,
ніби танцює
на тонкій весільній підлозі 50-х,
і з тих пір не може спинитися,
наче, спинившись, упаде
і проломить підлогу…
Коли праліс поліг,
а молодого лісу ще не було,
великий зруб страшно зіяв між горами
і здавався бездонним проваллям,
особливо вночі,
особливо дитячим очам
з-між найближчих вцілілих дерев.
Чомусь кортіло думати: ступиш…

А зранку той зруб
ставав різдвом і Великоднем,
бо саме в ньому
росла вся малина, ожина,
афина, суниця, всі глоги,
ховаючи під собою нічний страх
і бездонне дно,

А всі жінки
зліталися сюди з кошеликами й кошелями,
і вперше добрі були одна до одної,
і кожна приводила дитя за руку,
яке вже не знало, що вище пахне:
скошена трава чи ягода.

І вимирало село до ночі,
доки не з’являлися поважні заготівельники,
А ввечері жінки піднімалися з урвища.
І вперше із села вивозили не людей,
а повні діжки ягоди.

Ту ожину й малину я не забуду,
та все важче вірити
у глибоке провалля того зрубу,
бо як же ж міг вирости над ним
цей малий ліс,
рівний ростом із деревами на толоці?!

Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,
наче ось-ось упаде,
я згадую весільних людей 50-х,
які, мабуть, накрили нічне провалля зрубу
тонкими довгими дошками весільної підлоги,
і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

Тут я дуже легко ступаю,
аж мимоволі затягує в танець,
але мені страшно хочеться
упасти долілиць, розгребти руками опале листя
і глянути у шпарку між дошками —
якраз над тим горбком,
де ми з мамою любили рвати малину.
Але я боюся, що в ту мить
найтонша дошка не витримає
і в раптовий пролом
між падаючих молодих дерев
я ще встигну побачити всіх:
ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,
ждуть заготівельників.




Я не зрубав її, небогу…

Я не зрубав її, небогу,
я тільки шепотів: “Пади…
і перегороди дорогу,
смереко, перегороди.

Ми ж молимось одному богу,
з одної глини і води.
Щоб мали ми й одну дорогу,
дорогу перегороди”.



Ахіллесова п’ята

Василеві Портяку

Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
убити її.
Була така гадина,
яка ховалася від холоду в печі
і серед ночі цокала, як годинник.
Була така година вдосвіта,
коли змія ота зігрілася на литці легіня,
який спав на печі,
і вжалила його у п’яту,
коли придавив її у сні.
Був такий леґінь,
який мав силу богатирську,
але боявся своєї п’яти,
бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало.
Була така ніч,
коли зліз леґінь отой з печі,
бо ноги самі понесли його в ліс
за пацьоркою із небесної голови
найвродливішої і наймудрішої
повелительки,
за короною,
в яку опівночі
дмухало все її зміїне царство,
видуваючи крижаний холод,
звиваючись і скублюючись,
обплітаючи, стискаючи цю землю.
Була така земля…




Оглядаючись

На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і нині в хаті розгулявся вітер
такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар:
найбільші – двері, вікна, а в найменші
якраз заходить ніж.
Мені вітри
тут дошкуляють дужче, ніж надворі;
й подумав я собі: усі вітри
за всі роки, за всі десятиліття
так вимели цю пустку, що у ній
не те що дух людей, а й запах житла
відсутній. Але я згадав також
всі обороги, і стайні, й зимарки
порожні
на верхах і на вітрах,
ще більше ветхі, але там не так…
Я там ховався від дощу і вітру,
і стіни захищали, всі – зі шпар.
А тут – не так. Незатишно. Тому,
подумав я, що тут… жили… Невже
усе, що залишили після себе, –
ця моторош? Я чую: хтось біжить,
кричить немовби… руки простягає…
І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест.
Я ще собі кажу: “Весною пахне!
А тут – ця хата…”
Та не в хаті річ!
Так, запах, барва – нинішні,
а звук?
А рухи цих вітрів? “Вітри ж весняні!” –
кричу. І чую: хтось біжить
мені
навстріч. Незримі руки простягає…
ї звуки коло хати – вже такі,
які бувають коло хати, в хаті.
Лиш, може, слабші.
Лиш не всі.
Й повільні…
Кричать, сміються, сваряться і плачуть…
Ну звісно, хтось тут жив. “Давно померли”, –
про це я чув. А хто ті люди? Як
жили?- не знаю. Хто кому розкаже!
Жили собі. “Сварились і мирились”.
Немовби їх забрали ці вітри!
Давно людей нема, а ще гудуть.
Все щось виносять із цієї пустки!
Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток,
забрали все і понесли під хмари
чи понад хмари!
Таж кудись несуть!!!
Уже й назад приносять.
Звідки? Нащо?
Чи віддають, як борг, зужиті звуки?
Ти руки простягаєш… Ти легка.
Шепочу ще: “Ну де ж це ти навчилась
так повертатись?” Чую: ти біжиш
і хату обминаєш.
Цю, свою…
Руками протинаєш!.. Тут, далеко…
Які холодні і легкі вітри!
Спинилися дерева. Оглядаюсь.
І ще раз оглядаюся. І знову.
І звідусіль.

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (05.02.2016)
Просмотров: 912 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz