Твір роздум про велику вітчизняну війну 1941-1945 року Через її подвір’я котилася війна, жінка здригалася разом із землею й відчувала — ще один вибух, ще струс, її пригорне навік у схованці. Так тривало не знати скільки, й коли настала тиша, жінка вилізла з півзасипаного льоху, вся в глині, замісто одежі—шмаття, наче це з глибини землі оджив мрець. Засліпило сонце. Кицька, яка з нею рятувалася, вирвалася з рук, перескочила через свіжу вирву на дворищі, видерлася на зацілілу вишню. Жінка заплющила очі й сказала: «Хоч би не злякатися!»
Хата, стара її батьківська хата, була розвалена до призьби. Що могло горіти — погоріло, що не горіло — піч, глиняні стіни, горшки й кочерги — побите, покалічене, зведене на ніщо. Тільки млинове коло, яке довгі роки лежало перед порогом, зосталося ціле. ВонО було витерте, вичовгане поколіннями, котрі жили в хаті, та всіма колгоспниками, що переступали поріг господи. Од повітки не зосталося й сліду, тільки розкидані шматки глини, пір’я. Криниця обвалилася, цямрини густо посічені кулями, скалками, наче хтось п’яний нівечив їх сокирою. Садок волав до неба поламаними руками, по ньому пройшли танки, затоптуючи в землю любисток, м’яту, кущ прабабиної калини. ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ 158 слів
Твір роздум на тему війна "ОДНОПОЛЧАНИ" Ранньої осені над обпаленим північними вітрами партизанським лісом, над білохатими селами пролітають птахи, у гаях сідають перепочити й помахами сильних крил оббивають з галуззя забагрянене листя. Вересневого дня на місцях жорстоких боїв за Дніпро зустрілися однополчани. У цивільному вбранні колишні фронтовики стали не схожі на самих себе, ледве пізнавали товаришів по роті зв’язку. За звичкою називали один одного за військовим званням, для себе вони так і залишилися рядовими, сержантами, лейтенантами, генералами. На лівому березі оглядали зруйновані бліндажі та пообвалювані рови-окопи й дивилися, як тракторні плуги загортають рештки протитанкових ровів. Орачі оповідали, що на колишніх бойовиськах часто вигортали заржавілі гарматні набої, траплялися навіть нещастя. На вершині могили, вище кам’яної баби, височів біло-мармуровий обеліск. Колишні солдати з непокритими головами зупинилися біля кам’яної плити з викарбувани- ми іменами друзів. Друзі-однополчани довго ходили по нагрітих за день берегах Дніпра, що з усіх усюд збирає живі джерела до єдиного річища. Вони вірили, що дніпровська вода в серця воїнів вселяє мужність, а дівчат обдаровує небаченою красою; ставали на коліна, полохали метких рибок, зачерпували повні пригорщі й пили народом освячену воду. Над Дніпром у світло-синьому небі, як і сотні, і тисячі років тому, тяглися на південь журавлині ключі й з людьми та всією землею перегукувалися одвічним "курли-кур- ли”... С. Чорнобривець. 199 слів.
Твір роздум "Бої за Київ" Певно, на ціле життя пов’язалася в нього осінь із боями за Київ. Бездонне склепіння ясно-голубого осіннього неба увінчало нежарке сонце й одним однісінька пухка хмарина, яка то рухалась перед сонцем, і сонце ніяк не могло в неї закотитися,— то хмарка пливла за сонцем услід, і сонце тікало перед нею щодуху. У західному, східному кутку неба раптом починали схоплюватися часті грона білих ватяних димків, і згодом око стежило за ледве помітною рискою самольота, який кидався вгору, обходив низом, намагаючись вибитися з-під прицілів зенітної артилерії. Безперервно, наче під землею борсалися заковані вулкани, гула земля, здригалося повітря й одлунювало в високому небі, як у дзвоні. Першого разу Василь Іванович оглядався на Київ, перейшовши Дніпро,— лишався Київ, мов видіння в ясному небі, на горах над Дніпром, і дивився їм услід, і очі міста пропікали гімнастерку на плечах. Вдруге—Василь Іванович підповзав по осінній примороженій траві, по піску, по мілкій воді, ламаючи собою крихкий, молоденький льодок, боявся підвести зір на близький правий берег Дніпра — все здавалося, що Києва нема, тільки силуети руїн покажуться на горі. Тихенько тьохкали кулі німецьких снайперів, які стежили за лівим берегом. «Два роки ми чекали цього, товариші,— вперед, на Київ!» Яновський Юрій
