Патріотичні українські вірші українських письменників
Патріотичні українські вірші, патріотична поезія
ТАРАС ШЕВЧЕНКО РОЗРИТА МОГИЛА
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
***
Вірш, написаний на конкурс “Майбутнє очима дітей” 13-річною мешканкою міста Василькова Мазуренко Мариною.
Патріотичні вірші
***
Твоє майбутнє у руках,
Твоїх руках, твого народу,
Але усе ще на словах
Твого коріння, що без плоду.
Чи знаю я, чи знаєш ти,
Хто ми? Чи хочеш того знати?
Ким народились, поросли.
І ким ми будем помирати?
Моя країно, ти сліпа,
І річ твоя німа й та мати,
Якою ти колись була
Давно мовчить, бо що й казати…
Твої вже й діти поросли,
Яким себе всю віддавала,
Яких навчала: “Не корись!”,
Сама ж скорилась й долі впала.
А хто скорив тебе, де діти?
Вони ж скорили й продали,
Послухай, правди ніде діти,
Яку мовчали здавна ми.
Навіщо ви, співці-поети,
Цитуєте чужі рядки,
Майбутньому немало тем ведете,
А все йде зовсім навпаки.
І ми говорим: “Наша влада,
Яку обрали ми самі,
Для нас завжди суцільна вада,
Не знати звідки і де взяли”.
Жиди погані правлять нами!
А ми ще гірші ніж жиди,
Ми продали дідівську славу,
Жиди ж “в ярмо нас запрягли”.
Майбутнє нашої країни,
Очима наших же дітей.
Яскраве, світле і щасливе,
Але не тут й не для людей.
Вірші українською мовою
***
Юрко Покальчук "Україно моя, Україно!"
Україно моя, Україно,
Воронятко з гнізда упало,
Чом забули тебе твої боги,
Чом же мрії твої приспали,
Залишили самі тривоги,
Україно моя, Україно!
Твої вежі, собори і мури
Під пилюкою в сутінках часу
Оповиті туманом заснули
І забули сини твої гасла,
Україно моя, Україно!
Довгий присмерк і ніч без світання…
І в болючих незгоєних ранах
Ми свічками самотніми танем,
І коли той ранок настане!
Україно моя, Україно!
***
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. засівали,
І рудою поливали...
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута... рута...
Волі нашої отрута.
Т.Г. Шевченко. “Чигрине, Чигрине…”
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється...
А мене, мої сестрички,
За те не впустили [після смерті до раю],
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині; як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних... Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!
І в тій хаті поставили
Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини... а він мені
Махає рукою,
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!..
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю?
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила...
Що цареві московському
Коня напоїла!..
Гей, народе, що схиливсь,
Встань до бою, піднімись,
Чуєш ззаду смерть жене,
Ворогів орда іде.
В небі синім потемніло,
Щось ти так стоїш не сміло .
Не кажи що ти заслаб,
Зараз наш вже час настав.
Так збирайсь у бій народе,
Як збирався Ярослав.
Ти дівчино заспівай,
Дух народу підіймай,
Хай мужніють наші браття,
Ворогів порвуть на шмаття.
Україно, люба, мила,
Разом ми велика сила,
Ми життям перед тобою
Зобов'язані стоять.
Десь у полі під горою,
Там хозари, а тут наші,
Два війська зійшлись грозою,
На землі священній нашій.
В небі ворон закрутився,
Провіщав лихую долю.
Наші ж браття піднялися,
Й посвітліло над горою.
Й піднялись мечі сталеві,
Стрімко враз усі до бою,
Та й поклали ворогів,
Там у полі під вербою.
Ми ж за землі, честь і славу,
У цім бою відстояли.
Хай же знають тепер хани,
Україна, буде з нами!
***
Карпатські січовики
Пісня Карпатської України
Слова: Ярослав Славутич
Музика: Григорій Китастий
То не лист осінній за водою
По шикорій Тисі проплива, –
Багрянить за хвилею крутою
Підкарпатська буйна голова.
Бились хлопці Хустові на славу,
Полягли в нерівному бою
За свою омріяну державу,
Січовую воленьку свою.
І пливуть до тихого Дунаю –
Мов на турка – браття в байдаках.
Синя хвиля жалібно гойдає,
Течія показує їм шлях.
Буде сліз, та не збороти горю
Ні батьків, ні в тузі матерів.
Чорне море, українське море,
Зустрічай своїх богатирів!
***
ІВАН ФРАНКО
КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
[1878]
***
Любіть Україну (повна версія) - Володимир Сосюра
Ми любимо тебе, Україно!
поезія, україна
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
