Вірші зі збірки "Таємниця твого обличчя" Дмитро Павличко - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Четверг, 08.12.2016, 14:51
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Вірші зі збірки "Таємниця твого обличчя" Дмитро Павличко

Збірка Дмитра Павличка "Таємниця твого обличчя" наповнена якимсь чарівним шармом. Кожен вірш нібі зізнання в любові.



“Твоя протилежність – пісок…”

Твоя протилежність – пісок,
Пустиня безплідна й сумна.
Ти народжуєш колосок,
Наче нива, з мого зерна.

Ти плекаєш його сама,
Ти даєш йому мови дар,
Безконечну могуть ума,
Плоті й долі земної тягар.

Як вода, ти блищиш і течеш
В руслах рік і слідах підків.
Я тебе малював би все ж,
Наче марево серед пісків.



“Де ждав я тебе, як свята…”

Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.

Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.

Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.



“Твоїх долонь сяйлива лодь…”

Твоїх долонь сяйлива лодь
Несе в космічному просторі
Моєї мислі дивну плоть,
Мов блиск вітрильника на морі.

А на землі, як ночі сміх,
Пожежа в лісі заряхтіла:
То іскри дотиків твоїх
Звіває вітер з мого тіла.



“Моя любове, ти як Бог…”

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!



“Ти спиш, і на твоїм обличчі…”

Ти спиш, і на твоїм обличчі
Малюється печальний вираз…
Яку ж біду, яке нещастя
Ти бачиш поглядом заснулим?
Можливо, знов перед тобою
Палають українські ниви,
А танки з чорними хрестами
Тебе в полях наздоганяють,
Малесеньку, як той метелик,
Що спалахне ось-ось в пломінні
Підпалених пшениць? А може,
Від голоду зів’явши, хліба
В людей ти виміняти хочеш
За хустку бабину – єдиний
Маєток твій? Цього не знаю.
Перевести я не спроможний
З глибин свідомості твоєї
Оте скорботне сновидіння
В думки свої, як з моря в море
Підводний човен! Як я досі
Не став одним єством з тобою!
Ти спиш у незбагненнім смутку,
Моя і не моя водночас.
І тільки усмішка спросоння
Зв’язок відновлює між нами,
Лиш усміх відкриває душу,
Зачинену плитою горя,
Замками туги і скорботи.
Та холодно мені, і в грудях
Щось ненастанно вибухає,
Так, ніби в тіні сну страшного
І на землі сирій дитинства
Я довго спав і простудився.



“Ми вийдем з тобою на листя опале…”

Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…



“Дівчино моя мила…”

Дівчино моя мила,
Ти блискавкою брови
Сонце мені затьмила.

Глянь, чаклування дівчаче, –
Шукає поводиря
Серце моє незряче.

Може, на переходах
Ти руку йому даси,
Ніжну й легку, як подих.

Доти життя, допоки
Ти будеш його вести –
Хоч би й чотири кроки!

Категория: Вірші | Добавил: Яло (13.04.2015)
Просмотров: 426 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz