Творчість Тодося Осьмачки - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Вторник, 06.12.2016, 03:54
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Творчість Тодося Осьмачки

Творчість Тодося Осьмачки пронизана історичними подіями. Читайте українське!



Немає

Я уникав кохання та приязні
завжди і на землі, і на річках,
неначе спільної кімнати в лазні,
де тільки ґудзики на сорочках

і всім і кожному ще не відомі
і ніби грають ролю таємниць,
що не даються сумніву, ні втомі,
неначе в червні щебетання птиць.

І там вночі, де садові зідхання,
а вдень гукання на ставу качок,
я уникав про дружбу та кохання
найнебезпечніших своїх думок.

Я уникав і жив, щоб уникати,
і серце призвичаював дарма
єдину волю в світі почувати,
якої, мабуть, вже ніде нема.

Аби не бути рівним ні тварюці,
ні дереву, ні мусі, ні траві,
ні тій людині, що для революцій
пожежі припасає в голові.

Я уникав, щоб поглядом стороннім
дивитися на сонце та зорю,
мов на каструлю в себе на долоні,
в якій щоденно снідати варю.

І хоч проглянути не зміг крізь віти
первопричини і всьому кінця,
але здолав щасливо зрозуміти
об’єктивізм космічного Творця.

І я до Бога не ішов, а линув,
не почуваючи тремтіння ніг,
та перервати рідну пуповину,
що в’яже до землі мене, не зміг.

Бо ось вночі з дзвіниць, де сич віщує,
я не почув годин звичайний лік,
але той хід, що тільки серце чує,
коли підходить п’ятдесятий рік,

в Баварії я став, мов гострий колос
або мов з хмари спущена стріла
з бажанням-тугою почути голос
з далекого черкаського села:

щоб дівчина співала під вербою,
полощучи на кладці сорочки,
і щоб кричали десь за рогозою
з сороками білесенькі качки…

Щоб дівчина співала про знемогу
одного серця в дальній стороні,
яке щодня збирається в дорогу
туди, де скрізь немає вже рідні…

Я уникав приязні, мов загину,
і сорочки, купаючися, дер…
і, гей, в Баварії за пуповину
земля мене шарпнула ось тепер!

І де б уже не полоскав я п’яти
і ніс у мандри торбу та жалі,
та знаю добре, знаю, мов проклятий,
що скрізь немає волі на землі!



Майн лібер

Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім краю
диявольським світили ліхтарем
в байдужість чорную мою.

І люди, вбрані в попіл та у пил,
були і пропадали знов
серед руїн та вивернутих брил
колишніх станцій і церков.

Але і щастя вічне та сліпе,
гірке, як жовч, на чужині…
Тоді ввійшла і валізкою в купе
красуня й сіла при мені.

Ніколи ще ні великодній дзвін,
ні свічки осяйні в церквах,
ні біль приємний змучених колін
перед святими в рушниках

так серць не хвилювали на землі,
як шепіт незнайомих слів,
схопившися в чужинки крізь жалі,
в моїм чутті прогомонів:

“Майн лібер”. І ракета, і алярм
до вікон кинули без віт
вербу, і дім без двох дверей і рам,
і порваний на ньому дріт.

Не був тоді я відданий богам,
коли почуло серце це,
але чому, чужинко дорога,
я відвернув тоді лице?

Чи не того злякався, що якби
я повернувся відсіля,
то теж крізь попіл, брили та гроби
промовила б моя земля:

“Майн лібер”, мій блукачу дорогий,
до мене ти приїхав знов”,
то, мабуть, я, охлялий, без снаги,
себе прокляв би і любов?

Бо, Боже мій, “майн лібер” ось тепер
через Німеччину веде
мене з країни горя “есесер”
чужим, не бажаним ніде.

Неначе я до спільника прибіг,
який мотузку дав свою,
аби я вчора зашморгнутись міг
десь на осичині в гаю,

І котрий, вгледівши сьогодні з гір
мене таким, як і завжди,
не допускає навіть і надвір,
щоб хоч напитися води.




Незмінність

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої гіллячки не рушать ніде,
бо тиша у лоно щасливому дневі
від Альпів далеких незримо іде.

І кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна, що зачула смичок
коли відривається тільки вагою
і падає вниз крізь гілляки сучок.

І жодного птаха з прив’ялого зілля
не чути чогось в нерухомім бору,
і навіть на луках тримає неділя
урочисту тишу, мов гори, стару.

І тільки з-за лісу із палої брості
кричать у баварів уперто півні,
які віщували і щастя і гості
в далекій черкаській моїй стороні.

А що вони значать тепер в блуканині?
Вже певно не те, що співанням раніш,
коли і кімнати не маю я нині
без свідків чужих прочитати хоч вірш.

Не те тут говорить і сміх для привіту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
і тільки на тлі безконечного світу
та сама і незмінна моя самота…



Цить, моє серце!

Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між гілля.

Бурі із моря над сином літали,
наче у вирій важкі журавлі;
із крил своїх пера губили вони на луги;
у перлах із дна океану ті пера були.
Він їх збирав на лугах,
як удова колоски на стерні,
та високе чоло прибирав.
А небо глибоке та поле широке
табун соколів
до серця пустили,
у груди йому.
Житом засіять хотів він долини
і зорями гори,
мов росяним рястом…
Та в хмарах над миром,
на тім’ї гори до скелі його прикували
люди із чорних печер.

Як бурі надзоряні
чуба закинуть йому на чоло —
ніч наступає;
одкинуть, застогнуть на грудях землі —
жевріє день.
А мати ридає на скелі самотня,
і капа одвічно на камінь із білих грудей
молоко…
Луною йому просявають ліси та садки
коло сел
у білому цвіті,
в солодкім меду веснянім.
Мати ридає над морем
на кручі;
хмари спивають там сльози,
розносять дощі
од гір та до гір —
на поля та ліси
офіру жіночого горя…

Цить, моє серце, се казка!




Забутий

Тин із пожеж на захід упав,
сонце вдавив у степи…
там під житами козак умирав,
кров його в землю текла крізь піски.

З паном не бився козак за жупан,
тяжко з ним бився за волю в степу:
пояс червоний йому розірвавсь
гострим багнетом,
де ниви ростуть.

Журиться жито, схилившись у луг:
колос, мов камінь, втопило в туман;
вовк на могилі зайнявсь і потух —
зуби за лісом сховав…

Кров попід степом до гір дотекла
в горах пробила між скелями хід…
Яром прорила рови до села —
хату підмила вдові.

Сніп розірвала вдова у дворі —
кров її сина курить…
Він розколовсь на колосся вдові
й нині без вітру в току шелестить.

Ліс нахилив свої списи на схід:
довгі у сонці кінці розпіка;
вовк у степу на забитого зліг,
зуби до сонця в крові підійма!



Елегія

Лікарня.
Гармидер і крик божевільної баби.
Немає глибокого неба,
ні поля з ярами,
Чогось забарилась любов
у вінку із барвінку…
Один я на світі,
мов Юда в гаю на вірьовці!..
І бурі затихли,
вітри не летять;
пожовклий листок із верби не впаде
на ковдру,
що тіло моє обляга, —
не згадає про рідне село,
садки та луги…

Гей,
хто на горах!
Чи чуєте свист над лугами Вкраїни?
До моря луною озвалося птаство
по ріках та тихих ставках…
Ото моя воля сполохала сонних!
Весна пролетіла в долинах,
з боків її сонце лилось у ріллю…
згубила кирею в подільських полях,
а воля вдягла,
мов зірниця креснула над ставом вечірнім…
шапку зірвала з лісів Буковини,
віками у хмарах шуміла;
коня в Чорногорах спіймала…
Свист!
І летить по Вкраїні,
летить з моїм серцем!
Стелеться грива,
як буйні жита золоті на полях,
ясного, як сонце, коня.
Розкинулись поля-киреї на тисячі верст!..
Зірки замітають на небі…
У зоряних зливах летить моя воля;
зоряну куряву губить землею!..
Летить через ріки,
степами,
лісами
на північ далеку.
Над фйордом глибоким
серце положить моє…
горою придавлять там бурі його,
снігами притрусять,
лісами покриють.
У місячні ночі на скелях гори
співатимуть скальди про думи морів
та любов у відважних варягів
у пущах норвезьких.
І ти, моє серце, під снігом півночі
розквітнеш, як мох,
од пісень про любов!




Сум

Ой упали сніги на баварські бори,
аж гілляки схилилися вниз,
і над яром присипані пні без кори
мовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,
витикаючи довгі дубці;
і ворони мовчать, мов примерзлий кукіль
на німіших сучках від мерців.

І в гущaвині світу засніжених рис
бір без вітру гуде в височінь,
і сніги, від гілляк відпадаючи вниз,
дзеленчать на корінні об тінь,
і немає слідів ні із лісу, ні в ліс,
де шепоче щось серцю: засни,
і заходяться очі краплинами сліз,
що вже світ став німий до весни.

Бо ворони у нас, мов лісничого ріг,
голосні і зимою в гаях,
де журба не блукає ніде без доріг
і де легко минав її я.
Я сумую, що сліду нема навкруги
в чужолюдній холодній глуші,
що й натяку на щось не покажуть сніги,
аби казкою стало в душі.

Гей, якби мені в царстві лісних колонад,
де виходять кущі, як із рам,
геть забувши буденщини гуркіт і чад,
за пустельного стати царя,
весь ліс і мороз пройти так уночі
до найвищих норвезьких сосон,
щоб аж місяць став гострий, мов леза мечів,
від мого тільки скрипу на трон.

І з життям таким самим, як іній чи сніг,
скандінавську прийняти красу,
чуйно слухаючи, як у жилах моїх
замерзає червоний мій сум…
Та немає у мене тієї душі,
що тримає весь світ у руці, —
і стоїть тихий бір у сипучій глуші
ще сумніший, як білі мерці.

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (23.02.2016)
Просмотров: 215 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz