За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові – Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога.
Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям
Слава.
І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Чурек і сакля – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола – Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом би нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. Об бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай, І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!..
По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!
Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!.. і як плести Кнути узловаті – Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море.
І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш.
18 ноября 1845, в Переяславі
***
Вірші Тараса Григоровича Шевченко
Фото - портрет Тараса Григоровича Шевченка Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грав серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люди, Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати» Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,— Грає синє море. Думав, доля зустрінеться,— Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак — шляхи биті Заросли тернами.
***
Українські вірші Шевченка
Не спалося, – а ніч, як море. (Хоч діялось не восени, Так у неволі.) До стіни Не заговориш ні про горе, Ні про младенческие сны. Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють.
1
Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу, и забрили. Так вот те случай-то какой!
2
А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; – нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, – каже, – і не проси. П'ятсот, – каже, – коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі – Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав – Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував… А знаєш, Його до нас перевели Із армії чи що?
1
Так что же,
Ну, вот теперь и приколи.
2
Нехай собі. А бог поможе, І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили, Я став перед світом дрімать, І паничі мені приснились І не дали, погані, спать.
[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
***
Вірші Тараса Шевченко українською мовою
"І небо невмите, і заспані хвилі..."
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п'яний очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать.
[Друга половина 1848, Косарал] Джерело
***
Вірші Тараса Шевченко
"І виріс я на чужині..."
І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається – кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село… У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти бога прокляла За мій талан...
***
Вірш "І небо невмите, і заспані хвилі..."
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п'яний очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать.
***
Тарас Шевченко "Ми вкупочці колись росли..."
Ми вкупочці колись росли , Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим. І бачиться, в селі убогім (Мені так бачиться) нічого Не виросло і не згнило, Таке собі, як і було. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба, Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає. І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою; по горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку, Мов у раю, мої старі. Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались... І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає...
***
"Минають дні, минають ночі..."
Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!
***
Вірші Т. Шевченко "Заступила чорна хмара..."
Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за Лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає — Дурний Самойлович З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога... А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Нездужаєш чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України.— І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! — Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса». Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю — меж лавами Понесли клейноди... Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор'я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Я р о п о л ч е Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси З турками татаре. А ляхи з своїм Чарнецьким, З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана, Й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу, Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом.
Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тільки ти, святий Ростовський Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі.
***
Не завидуй багатому
Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові — Він все те наймає. Не завидуй могучому, Бо той заставляє. Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву. А молоді як зійдуться, Та любо, та тихо, Як у раї,— а дивишся: Ворушиться лихо. Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі.
4 октября 1845, Миргород
***
Вірші Тараса Шевченко на українській мові
Минають дні, минають ночі
Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!