Вірші про Чорнобильську трагедію - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Вторник, 06.12.2016, 03:53
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Вірші про Чорнобильську трагедію

Чорнобильська аварія сколихнула весь світ та залишила по собі "сліди", які ще багато-багато років будуть змивати за рахунок власного здоров’я.
Поети неоминули цю проблему та написали вірші, які присвячені Чорнобилю та його трагедії.



Драч Іван
Вічна материнська елегія

Назустріч Учні Сина.
Під руки - та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
- Мене пізнав, Сину?
- Чого тікаєш, Мамо?
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!
Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.
Сказала йому гордо:
- Я - невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала.
Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.
Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали.
Палали її рожі,
Як півні - генерали.
Було все мов на лезі,
Якому все стинали,
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.
Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати,
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.



Дмитро Павличко
Листок

Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.
Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
Що руку в рукаві несе,
Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.
Він листя кидає шалене,
А кров із рукава - дзюрком.
Кричу я: - Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!
Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!
Він шепче: - Винен! - і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.




Ліна Костенко
Стоять озера в пригорщах долин

Стоять озера в пригорщах долин,
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
Поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе,
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє.. І на все, на все
Лягає пил чорнобильської траси.
Жоржини на чорнобильський дорозі
Вже другий рік, як струшують біду,
Прозорий жах обмацує ворота -
Чи можна людям в хату увійти?
Роса - як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію - у стріхах.
Хто це казав, що стріхи - традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.
Аборигени острова Надії.
Босоніж дітки бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між зоною й не зоною?



Сингаївський Мимола
Мій крок - із атомної ночі

Мій крок - із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.
Я чую земле - не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить з мого дитинства,
Щоб я не розлучався з сином.
Мій крок - до пам'яті і слова,
Що забринить, мов засторога,
І скаже: небезпечна зона,
Де не ступить, не зупинитись!
Де на чорнобильських подвір’ях
Обпалить душу чуйна тиша:
Земля - і та не обізветься
Людським, ще незабутим кроком.
Усе обпалить і просвітить
Біда, немов рентген стосилий.
І все прожите-пережите
Засвітиться болючим смутком.
За тих, по кому дзвін клекоче,
За тих, кого нема вже поруч,
За тих, кого ми проводжали
В останню, наче креп, дорогу.
А нині - з ними у зеніті,
У пам'яті невідворотній,
У порятунку для нащадків
Та у змордованих печалях.




Ліна Костенко
Страшний калейдоскоп

Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить.
У кожну із хвилин.
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан.
Руйновище. Загладь.
Хтось цілиться. Хтось впав.
Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
На цих всесвітніх косовицях смерті!



Іван Драч 
Солдатська мадонна

Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна,
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові!
Ріжем сосни руді
Од того проклятого року,
Із пеньками смолистими
Також маєм мороку.
Стовбури ми ховаємо –
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?
Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий,
І безтямно і проклято юний.
Вистеляється, лащиться,
Наче він ні при чому.
Закопати, туди його матері,
І швидше мотати додому…
Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно непрошено ходить.
І це нас налякало -
Не по-людськи якось виходить.
Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та за сни ти, нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: - Факт!
Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід.
Та нікого не встежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.
Генерал сподівається:
- Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий-бо слід.
І замовк він знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатали перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.
Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шерхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися -
От проява непевна яка!..
Може, мати ішла в Саркофаг
До Валерія Ходемчука?!.


Категория: Вірші | Добавил: Яло (20.11.2015)
Просмотров: 915 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz