Вірші поетів XVII-XIXст - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Четверг, 08.12.2016, 14:55
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Вірші поетів XVII-XIXст

Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів поетів XVII-XIXст. Приємного читання! :)



Іван Котляревський

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
О, як моє болить серце,
А сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тілько тоді і полегша,
Як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерть не забуде… (2)

Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі.
Чи щаслива ти билинка,
Що росте на полі? (2)

Що на полі, що на пісках,
Без роси на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці! (2)



Тарас ШЕВЧЕНКО

Заповіт

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.



Юрій ФЕДЬКОВИЧ

УКРАЇНА


Україно, Запороже, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.

Хто ж то може знов забути могили, кургани,
Де козацтво українське, славні отамани
Свою славу сном провадять, славов серце гріють,
А ті думи богатирські так-то гарно піють,
Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути, —
Україно, Запороже, можна вас забути?

Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;
Онде дівча йде по воду, думку йкусь завело;
Там сопілка приграває, ніби соловіє,
Що там в гаю калиновім піє все та піє;
А там бджілка злотокрила думно си співає,
Обмучилась медівницев, ледве що вертає.

Он колишесь тихий Дніпер: вечір — він дрімає,
А по синій єго фалі човенце плаває,
В ньо си сіло гарне дівча, красне, як малина,
А хороший кермаченько ляг їй на коліна,

Обзирає сороківці, що в коралі в’яжуть,
А потому, а потому… Далі вже не скажу;
А хоть рад би-м і сказати, але наші милі
Вже пропали в синій мряці, що Дніпер укрила.

Далі видко білий хутор, пасіки, ставочок,
Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,
А в садочку мила хатка; тамки на порозі
Сіло дівча русокосе — ах, які ж там нозі! —
Та й іголков тонесеньков шиє в хустку квіти:
“Де ти бавиш, біловусе, де, мій ясний світе?”

Тихо, тихо, любе дівча, — видиш он сокола?
А дівчина — чорні очі — глипла доокола:
“То не сокіл, то мій милий вороним літає!”
Та й схопилась красавичка, ліску відчиняє.
А сокіл вже на подвір’ї, дівчину любує;
Вна го хоче посварити — годі, бо цілує.

Глянь там далі на прикмету: думаш, там соколи!
Ні, там славні чумаченьки возя з Криму соли.
От, дивися, вже і стали, вже й воли пустили,
Вже і ватра запалена, вже ся розложили.
Той готовить ситу кашу, ті вози знов мажуть,
Хлопці шумки заспівали, старші казку кажуть.

Далі, далі — онде небо багром рум’яніє;
Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє
То в тій церкві там, за лісом, з дев’ятьма
верхами —
Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами,—
А священик-старець ходить по святій контині,
Молить слави Запорожу, щастя Україні.



Григорій Сковорода

Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас,

То чому досягає його так мало людей?

О, це тому, що їм важко керувати душею,
І тому що не навчилися приборкувати пориви.
Звивистими стежками, горбами і через глибокі рови

Мчить недосвідчений вершник, якщо він погано

править конем.

Морем і сушею, крізь стріли і вогонь мчить той,

Хто нерозумну душу не скеровує розумом.

Отже, що ж залишається? Читати блаженні книги,
Не досить ховати це в собі, необхідно відобразити його.

Тепер ти новобранець: вправляючись вчинками,

з часом станеш воїном.

З цих воїнів виходить той дивний цар,

Яким був Христос і його учні…



Пантелеймон Куліш

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІДЕАЛ


Як налягло на Русь татарське лихоліттє,
Зісталося в Києві немовби тілько сміттє.

На Клязьму й на Москву позабігали люде
І визирали, хто з Киян туди прибуде.

І всі, що руської єдиності жадали,
На Клязьму й на Москву помалу прибували.

І засвітився світ по застумах московських,
І надив буйтурів до себе запорозьких.

І покидаючи свою руїнну дикость,
Вбачали під Петром імперії великость.

Імперія, се власть була над ворогами,
Над Ханом, Турчином, Литвою і Ляхами.

Боявсь про Чигирин султан і споминати,
Давай на Буджаки необзир утікати.

Ляхва з Литовцями не раз укурі бита,
Під плахтою в жінок ховала єзуїта.

І що б там ні було гіркого на Вкраїні,
А густо забуяв наш нарід на руїні.

Де нас десятками за Паліїв лічили,
Там мільйонами край рідний ми осіли.

Навчили ми Ляхву латину занедбати,
Польщизною листи й літописи писати.

Так само й Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову.

Собі ж добро своє найкраще приховали:
Про рай, свій рідний край, з Тарасом заспівали.

Та пісня по Урал і Волгу розлилася, —
Стара в ній русчина з новою понялася.

Тепер Боянська Русь козацтво занедбала,
Руїнним полом'єм хвалитись перестала.

І буде знов її той дух животворити,
Що із Ляхви й Москви умів людей зробити.

Той дух, що всю Ляхву одвадив од латини,
Статарену Москву — од нагинання спини.

Колись до Києва тягли народи многі, —
Од Волхова, Карпат, Тмуторокані, Волги.

Свобода їх узлом в'язала побратимським,
Як средиземний мир під славним царством римським.

Уставши з попелів козацької руїни,
Кликнімо до синів славненької родини:

Озвітеся, брати, з восходу і з заходу
До неприязного всім деспотам народу.

Під себе ми своїх сусід не підгортали,
Над гегемонію свободу прекладали.

Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа
Зустріне серед нас приятеля і брата.

Топімо ж у Дніпрі ненавись братню, дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику.

І духом трьох братів освячений диктатор
Нехай дає нам лад свободи імператор.



Іван ФРАНКО

КАМЕНЯРІ


Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.



Леся УКРАЇНКА

МРIЇ


У дитячi любi роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вiк лицарства.

Тiльки дивно, що не принци,
Таємницею укритi,
Не вродливi королiвни
Розум мiй очарували.

Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: "Здайся!"

Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: "Убий, не здамся!"

Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.

Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
"Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!"

Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.

Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
З вiзерунками гарячки:

Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнее склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.

Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало, —
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?

Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?

Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:

"Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в'ється
Корогва хрещата наша?

Коли нi, — зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!

Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше…
Зав'яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!.."

Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.

I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,

Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.

Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваеться здалека
Дикий гомiн з бойовиська.

Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
"Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!

Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,

Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!.."

Категория: Вірші | Добавил: Яло (29.04.2015)
Просмотров: 308 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz