Пантелеймон Куліш один з найвідоміших діячів української освіти. По деяким даним він міг зрівнятись з Тарасом Шевченком, але в Радянські часи його популярність почала згасати. Ознайомитись з віршами.
Пантелеймон Куліш
До Шевченка
Тарасе, спогадай, як ти за нами
Хотів летіть у вирій по морозу,
Де вольна мати з вольними синами
І дочками пахучу щипле розу,
Любові цвіт, знаменуваннє миле
Блаженного життя на високостях,
Лестивий цвіт, як щастє легкокриле,
Як син про вірну дружбу в молодостях.
Втішаються, свободою щасливі;
Блищать над ними небеса безхмарні;
Сіяють у сріблі та в злоті ниви;
Понад пашнею китяхи янтарні.
Знудившися життєм своїм мертвецьким,
Жадали ми у вирій полетіти,
Де мертвий камінь під різцем мистецьким
Встає живий, щоб віковічно жити;
Де полотно пензльоване співає
Очам про всі дива краси таємні,
І вищу ліпоту небес являє,
І Тартара страшилища підземні;
Де нас музика до небес возносить
І хори ангельські дає нам чути…
Восхищене серденько смерті просить –
На крилах у Гармонії заснути.
Мій рідний брате, перед нами море
Всесвітньої науки одкривалось:
Втопили б ми у нім неволі горе
І в воскрешеніє свободи обмивались.
Втопили б ми в тім морі всю мороку,
Яка нам змалку голови морочить,
І тягне нас од Заходу к Востоку,
І азіацтво вічне нам пророчить.
Лиха нам доля, брате, не судила
Свої сніги на рози проміняти
І душу, що неволя придавила,
В зцілющих нуртах волі обновляти.
За нами темрява півночня вгналась
У всеоружжі деспоцтва сліпого,
І люба мрія, як міраж, розпалась
Від подиху московства навісного.
Ще не було Овідія й не буде,
Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:
Таких пекельних нот не чули люде,
Які на серці в тебе звірство брало.
Ти десять літ з душею розлучався,
Співав, мов соловей в кошечих лапах,
Живий твій розум скристалізувався,
Твій дух поник на каторжних етапах…
Заголосили по тобі харіти,
І Україну сонну розбудили,
Устала мати: “Діти мої, діти!
Тепер навіки ми посиротіли.
Ой лелечко, мій дріб’язок убогий!
Москва ‘б вас буде потирати руки;
Поставить очі проти вас, як роги;
Чого не знав дід, знатимуть унуки”.
“Ні! – обізвешся з-над Дніпра, кобзарю, –
Світ не побачить Батия нового.
Переп’ят встане не тебе, Москалю,
Моє святе, моє пророче слово.
О слово рідне! ти стоїш на чаті
Предковічних пам’яток святині,
В ясній, блискучий херувимській шаті,
Як меч огненний, в нашій Україні.
Грішив я тяжко, яко син народу
І вихованець олухів письменних,
Що, в нам укравши, вкинули у воду
Ключ розуміння, задумів спасенних.
Та що скував я меч сей обоюдний,
Тим од гніва Премудрості спасуся,
Воскресну чистий у Великдень судний
І о спасенні людській звеселюся”.
Пантелеймон Куліш
Дума-пересторога
А що завидні вам розкоші дукачів,
Людських, мовляв, п’явок, ненаситних драконів
(Як чуєте ви се від тих сліпих вождів,
Від голосних клепал і пустодзвонних дзвонів),
Марнуйте всяку річ, хто б спідтишка не вчив.
Се воля жизняних непохибних законів,
Щоб сила силою із віка в вік була
І в висотах добра, і в преісподніх зла.
Пантелеймон Куліш
Люлі-люлі
Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, так нікому.
Цвіте воно, як Божий рай,
Потай миру, потай миру;
Ні любощам, ні милощам
Не йме віри, не йме віри.
Ой серденько закритеє,
Тихий раю, тихий раю!
Ніхто тебе не нівечить,
Бо не знає, бо не знає.
Цвіти ж собі, живи собі
Самотою, самотою;
Втішай себе солодкою
Дрімотою, дрімотою.
А щоб тебе лихі люде
Не вжахнули, не вжахнули.
Засни, серце, довічним сном…
Люлі-люлі, люлі-люлі…
Пантелеймон Куліш
Гульвіса
Ой ішов я до дівчини —
Од воріт вернувся:
Піду лучче до шинкарки
Горілки нап’юся!
Нехай добрі люде славлять,
Що в шинку ночую, —
Що за тиждень загорюю —
За ніч прогайную.
Лучче мені од громади
Наругу приймати,
Аніж собі вольні руки
Навіки зв’язати.
Твою чари, дівчинонько,
Я по людях знаю:
Тому щастю, тому раю
Віри не діймаю.
Ой коли б нас не в’язано —
Може б нам жилося,
Що волею моє серце
З твоїм понялося.
Ой яке там щастя-доля,
Де в хаті неволя?
Моя доля — серед поля
Нев’язана воля!
Ой заграй мені кобзарю,
Про ті часи давні,
Як у Січі проживали
Наші предки славні.
Ой заграй мені, кобзарю,
Нехай я заплачу,
Нехай долю — вольну волю
Крізь сльози побачу.
Ой заплачу-заридаю,
Рутою утруся…
До любої дівчиноньки
Повік не вернуся.
Пантелеймон Куліш
Національний ідеал
Як налягло на Русь татарське лихоліттє,
Зісталося в Києві немовби тілько сміттє.
На Клязьму й на Москву позабігали люде
І визирали, хто з Киян туди прибуде.
І всі, що руської єдиності жадали,
На Клязьму й на Москву помалу прибували.
І засвітився світ по застумах московських,
І надив буйтурів до себе запорозьких.
І покидаючи свою руїнну дикость,
Вбачали під Петром імперії великость.
Імперія, се власть була над ворогами,
Над Ханом, Турчином, Литвою і Ляхами.
Боявсь про Чигирин султан і споминати,
Давай на Буджаки необзир утікати.
Ляхва з Литовцями не раз укурі бита,
Під плахтою в жінок ховала єзуїта.
І що б там ні було гіркого на Вкраїні,
А густо забуяв наш нарід на руїні.
Де нас десятками за Паліїв лічили,
Там мільйонами край рідний ми осіли.
Навчили ми Ляхву латину занедбати,
Польщизною листи й літописи писати.
Так само й Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову.
Собі ж добро своє найкраще приховали:
Про рай, свій рідний край, з Тарасом заспівали.
Та пісня по Урал і Волгу розлилася, —
Стара в ній русчина з новою понялася.
Тепер Боянська Русь козацтво занедбала,
Руїнним полом’єм хвалитись перестала.
І буде знов її той дух животворити,
Що із Ляхви й Москви умів людей зробити.
Той дух, що всю Ляхву одвадив од латини,
Статарену Москву — од нагинання спини.
Колись до Києва тягли народи многі, —
Од Волхова, Карпат, Тмуторокані, Волги.
Свобода їх узлом в’язала побратимським,
Як средиземний мир під славним царством римським.
Уставши з попелів козацької руїни,
Кликнімо до синів славненької родини:
Озвітеся, брати, з восходу і з заходу
До неприязного всім деспотам народу.
Під себе ми своїх сусід не підгортали,
Над гегемонію свободу прекладали.
Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа
Зустріне серед нас приятеля і брата.
Топімо ж у Дніпрі ненавись братню, дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику.
І духом трьох братів освячений диктатор
Нехай дає нам лад свободи імператор.
Пантелеймон Куліш
Земляцтво
Мене сей злобний геній навіщає
Усякий раз, як я на Україну,
Де дурень дурня в пекло поганяє,
З Німещини чи з Польщі оком кину.
Я проклинаю ту сумну, гірку годину.
О скільки вас гине там мільонів
У багнищі безпутства та омани,
Перевертнів, сіпак, хамелеонів,
Які були й прославлені гетьмани,
Жорстокої орди п’яниць жорстокі хани!
Єдину Німець видумав культуру,
Паскудно Лях дружить із єзуїтом,
Жерцем релігіозного сумбуру,
Сатиром ласих баб і дуросвітом,
Но против вас їх тьма здається світом.
Враги прогресу, зрадники свободи,
Наслідники руїнника Монгола,
Тупі скопці, казителі свободи,
Серед скарбів землі голото гола!
Хіба ж не луччі ‘д вас князь Бісмарк і Лойола?
Пантелеймон Куліш
Lago Maggiore
Хожу берегами,
Та й не нахожуся;
Дивлюсь на сади зелені,
Та й не надивлюся,
Сади-виногради
В воду поринають;
Поуз берег ясні смуги,
Як срібло, сіяють.
Шукаю-питаю
Зеленої рути,
Щоб тебе, мій рідний краю,
Навіки забути.
В тобі, рідний краю,
Люди туманіють;
По степах твоїх розлогих
Будяки красніють.
Тобі, рідний краю,
Не дав Господь долі.
Розкинулась твоя доля
Могилами в полі.
Зійду на могилу,
Гляну на Вкраїну…
Помандрую в чужі землі,
Та там і загину.
Пантелеймон Куліш
До Тараса за річку Ахерон
Недоспів твій доспівую, мій брате…
Насліддє дороге, клейнодами багате,
Лишив єси мені в твоїй тридцятиструнній,
В твоїй поезії високій, многодумній,
Дуброві запашній, широкошумній.
Тарасе! попроси там Аполлона,
Нехай зупинить він легкий каюк Харона,
Щоб довго не возив на той бік Ахерона
Народу без путя, без честі і закона.
Що з вовчого на світ приходить лона.
Нехай по сонних берегах блукає,
Про ледарство своє ледаче споминає,
На предків і батьків за брехні нарікає,
Тяжкі гріхи свої й паскудство проклинає
І суду сто століттів дожидає!
Кому ж я передам, коханий брате,
Твоє добро святе, над всі скарби багате?
Собакам, чи вовкам, чи людям безголовим,
Тим язикам лихим, калікам кривомовим,
Письменникам сліпим і пустословим?