Вірші написані з душею для народу - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Понедельник, 05.12.2016, 17:34
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 9
Гостей: 9
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Вірші написані з душею для народу

Микола Вінграновський - поет, кінорежисер, письменник, сценарист, класик української літератури. Багатогранність цього митця дала свої плоди - душевні, різні та відомі вірші.



Микола Вінграновський
Скіфська колискова


Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба з могили.

Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.

Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.

Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…

Гиля на сон, на спання,
Бавитись нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.

І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.



Микола Вінграновський
Не маю зла до жодного народу…


Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Я точно знаю,
Звідкіль взялось в мені це почуття:

Воно від космосу… Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі…
Мабуть, тому й таке чуття у мене,
Що, ідучи з віків, чогось одного,
Найнеобхіднішого, не доніс я, ні!
Саме чого? — здоров’я, миру, щастя?..
А зрілість кладе руку на плече…



Микола Вінграновський
Мій Києве…


Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія гасне.
У тремі серця я увесь.

Забуті, стишені жінки!
Як я вас знаю і не знаю…
Вже стільки літ я забуваю
Одних очей два їжаки.

Що варте ще одне страждання
До всіх вминулених страждань,
І вічне, вічне поспішання
На свято серця і жадань!..



Микола Вінграновський
Не чіпай наші сиві минулі тривоги!..


Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.

Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —

Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як туман!..
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.

Я привіз тебе в царство своє не чужою.
В блискотінні газет, літаків і доріг
Я люблю тобі землю оцю під тобою,
Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці,
І прокинеться світ у пташинім рою…
Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —
І зоря доганяє зорю.



Микола Вінграновський
Величальна народові


На ясні зорі і на чисті води
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і свободи
Народ — Віки, Свобода і Любов.

На ясну зорю і на чисту воду
В благословенний Леніновий час —
Цілуєм руку своєму народу,
Цю ніжну руку — вона любить нас.

Де дім і даль, осінні дальні птиці,
Де ковила під Байконур лягла —
У золоті твої, у царствені зіниці,
Народе, дивимось ще змалечку-мала.

Товариш, друг і побратим свободи,
Прапороносець власної судьби,
Безсмертний, слався! Слався, мій народе,
Мій гордий, чесний, добрий, молодий!



Микола Вінграновський
Народе мій!


Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.
І час — не ворота футбольних моментів,
І куля земна — не футбольний м’яч
В ногах генералів і президентів!



Микола Вінграновський
У синьому небі я висіяв ліс…


У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.



Микола Вінграновський
Вогненна людина


Не в кам’яній, не в дерев’яній ері —
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з’являюся тобі.
Я — Сонця син. Творець Землі і неба.
І я — це ти. Все, що навколо тебе.
Вклонись повітрям, часом, і судьбою,
І атомом, розщепленим тобою,
І таємницею, що знаєш ти один.
Я дав тобі вітчизну і народ,
Любов і мрію. мову і мовчання.
Я не давав печалей і скорбот
Від чорного воєнного світання,
Їх автор — ти! і сам ти е творець
Трагічних дум своїх у неспокою.
Тебе чекає вічність чи кінець,
А твій кінець — це я перед тобою.
Шмат сонця я, шмат радості і муки.
Були вітчизна в мене і народ.
Був світ, і геній хліба, і науки,
Була земля і плескотіння вод.
Моє життя було колись початком
Усіх зачать в космічній глибині.
Було тоді ще небо небенятком,
І зорі були юні і страшні.
І мрію з мрій про велелюдну спільність
На крилах атома несли ми із пітьми
І донесли — в космічну безгомінність
Зірвались ми і Сонцем стали ми!..
І стали Сонцем наші дні і ночі,
І вороги, і други, і пісні,
І помилки, і помисли урочі,
І стали генії даремні і смішні…
Народе мій! Мій сонячний народе,
Тебе нема — лиш смерть твоя живе.
І смерть твоя — твоя найвища врода,
Бо смерть твою життям Земля зове!
Мислителем, згорілим хліборобом
Ти світиш їй крізь небо голубе —
І на Землі ти знову став народом,
І цей народ повторює тебе.
І жах бере мене… Шукаю слова
Сказать тобі, наземний брате мій:
Доба твоя жахлива і святкова,
Люби її, ненавидь і жалій,
І зберігай, і не прощай нічого,
Бо у прощенні буде смерть твоя,
І глупий космос стане за порогом,
І проклену тебе на сором я.
Кажу тобі: в руках твоїх сьогодні
Життя Землі і пульс її краси.
Я вірю: людства думи благородні,
Звогніть Землі ніколи не даси,
Земний мій друже!

Категория: Вірші | Добавил: Яло (11.12.2014)
Просмотров: 486 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz