За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня, Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові. Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил — Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові, Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать. Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг? Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.
***
МІЖ ІНШИМ
Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! — і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
***
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити як належить.
***
Вірші Ліни Костенко Ті журавлі, і їх прощальні сурми... Тих відлітань сюїта голуба... Натягне дощ свої осінні струни, торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко,- рученьки вербові! - по самі плечі вкутана в туман. Зіграй мені мелодію любові, ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини. Зіграй усе, що я тебе прошу. Я не скрипковий ключ, а журавлиний тобі над полем в небі напишу.
***
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА Я інквізитор. Ну, і що із того? Чи то такі вже злочини страшні? Я не хвалюся. Віку золотого, звичайно ж, не було і при мені. Ну, катував. Ну, навертав до лона. Палив багаття вищі голови. Я їх убив, ну, може, півмільйона… Ану згадайте — скільки вбили ви?
***
Вірші. Ліна Костенко Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було, як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли міражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! - такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів - вона була недовгою. Цей світлий сон - пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! - воно лишилось на усе життя.
***
Ліна Костенко. Вірші Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
***
Костенко Ліна. Лірика Я кину все. Я вірю в кілометри — обвітрені, задихані і злі. Багато їх у матінки Деметри, Котра була богінею землі. О, розмотай шляхи мені, богине! Світ за очі від себе забіжу. Рятуй мене, врятуй мене, бо гине моя душа, задивлена в чужу. Так ніжно, так беззахисно, так віддано, так всупереч тверезому уму. Врятуй мене розлукою і віддалю,— ні спогаду з тобою не візьму. В гірких оазах сонячної цедри, де грім тримає зливу в рукаві, де тільки версти, дерев’яні зебри, пасуться в запорошеній траві,— хай буде степ, хай буде ліс і гори, хай вибухне земна твоя пралють, коли лихі на око семафори мені дорогу смутком переллють!
*** Вірші про спогад. Ліна Костенко Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить. І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота.
