Вірші Байрона Джорджа
Сердолік Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.
Хай кпить із мене всяк пліткар,
I ганить дружбу безнастанно,
А я люблю цей скромний дар:
Мені ж його з любов'ю дано!
Злякавсь, що дару не прийму,
Й поник даритель головою,
Та я тоді сказав йому,
Що дар цей буде вік зі мною.
Лиш в руки взяв я дружби знак,
Засяла іскорка в кристалі,
Мов крапелька роси. Відтак
Мені і сльози любі стали.
Не визначався, друже, ти
Багатством, знатністю ніколи:
По квітку дружби треба йти
Не в пишний сад, а в дике поле.
В зела, що в лінощах зроста,
Краса і пахощі фальшиві,
А квітка над усі - проста,
Між диких скель, на голій ниві.
Сліпа фортуно, глянь згори,
Допоможи хоч раз природі -
I друг дістане всі дари,
Належні мудрості і вроді.
Якби ж прозріла ти, якби
В ту душу подивилась глибше,-
Всі б оддала йому скарби,
Нічого іншим не лишивши.
***
Вірші Байрона Ми більш не підемо з тобою
Гуляти, де ніч яскрава...
Хоч душі не втратили болю
І місяць не втратив сяйва
Клинок зносить піхви нові --
Душа колись зносить тіло,
Так серце моє від любові
Перепочить хотіло...
Ніч створена для кохання,
Та швидко вертається ранок.
Ні, більше не буде гуляння,
І сяйвом не збудить світанок...
***
Вірші Байрона Джорджа на українській мові
Хотів би жити знов у горах Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип'ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане,
На лано урвищ і горбів,
Забудь всі титули й кайдани,
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан,-
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт,-
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
Кого любив - давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих,-
Я серцем завжди сирота.
Як слухать ляси разуразні
Не друзів і не ворогів,
Кого у тлум строкатий блазнів
Маєтність або сан привів!
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
I втіх нещирих марнота.
А ти, о Жінко, світоч вроди,
Й тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти,
В кочівлю сонця та орла!
***
Вірші Байрона українською мовою
Станси до Августи Коли доля мене ошукала
I зоря мого щастя зайшла,
Ти на вади мої не зважала
I суддею мені не була.
Ти знегоди моєї кайдани
Поділяла зі мною. Й любов,
Ті чуття, і не збутні, й жадані,
У єдиній тобі я знайшов.
I коли посилає природа
На прощання усмішку свою,
Знаю - щира її нагорода,
Бо в усмішці тебе впізнаю.
А зітнуться в шаленім двобої
Океанні вали й ураган,
То лиш тим і страшний, що з тобою
Розлучає мене океан.
Нехай вадиться скеля надії,
Хай уламки ідуть аж до дна,-
Мого духу біда не здоліє,
Своїм бранцем не зробить вона.
Бо не дамсь на зневагу і в горі,-
Я загибель волію скоріш.
Не схилити мене до покори,
Поки ти поруч мене стоїш.
Хоч ти роду людського, а мила,
Хоч ти й жінка, а вірна мені,
Хоч ти й люблена - тим не зловжила,
Хоч неславлена - чиста й в брехні.
Хоч ганьбили мене - не зреклась ти,
Хоч в розлуці - ми завжди разом.
***
Вірш Байрона "Сонце безсонних" Безсонних сонце, зіронько сумна!..
Вологим пломенем гориш одна.
Згустився морок, змеркло ночі тло,
Ти світле щастя, що уже пройшло.
Ще зірка світить, з хмари вирина,
Але не гріє полум'ям вона.
Отак і ти в небесній глибині
Без теплоти, хоч промені ясні.
***
Паломництво Чайльд Гарольда
(Уривок з поеми). Байрон Джордж Прощай, прощай! Вже берег зник,
Лиш мріє далина.
I свист вітрів, і меви крик
Над відхланню луна.
Сідає сонце. Ми в той край
Мчимо серед стихій.
До завтра, сонця лик! Прощай!
Добраніч, краю мій!
По ночі знову ти зійдеш,
Народжуючи день.
Побачу небо, даль без меж,
Не Англію лишень.
I стане пусткою мій дім,
Жилий схолоне дух.
I лиш на пустирі глухім
Завиє пес - мій друг.
- О юний паже, що тобі?
Не бійся, не тремти.
Це шквал тебе ляка в плавбі
Чи змерз під штормом ти?
Не треба сліз. Наш корабель
Міцний і знає шлях,-
Він мчить між рифів і між скель,
Мов сокіл в небесах.
- Хай шторм реве, гуркоче грім,
Безодня хай кипить,-
Та ж, пане Чайльд, біда не в тім,
Не тим душа болить:
Я неньку, батька серед слуг
Покинув при дворі;
Тепер зі всіх - лиш ви мій друг
Та ще один - вгорі.
Благословив мене татусь,
Сумуючи лиш мить,
Матуся ж, доки не вернусь,
Все буде сльози лить.
- Мій любий хлопче, геть печаль,
А сльози - й поготів!
Я й сам би плакав, та, на жаль,
Вже серцем скам'янів.
Мій латнику, іди сюди,
Чого тремтиш отак?
Чи ти від моря ждеш біди,
Чи на вітрах закляк?
- Негода, пане, не ляка,
Стрічав я і біду,
Та вдома кинув я синка,
Дружину молоду.
Де замок ваш, озера й лан,
Вони живуть сумні,
Й на мене ждуть, кленуть талан
I плачуть день при дні.
- То правда, хлопче, та дарма,-
Печаль свою забудь!
Ось я один, то й жартома
Пускаюся у путь.
Жіночі сльози - лиш мана,
Облуди джерело:
Нагляне іншого вона,-
I сліз - як не було.
Не жаль минулого мені,
I море не страшить.
Нема у рідній стороні
За ким мені тужить.
Один! Один! Кругом вода,
Вода без краю й меж...
Ніхто мене там не згада,
I я - нікого теж.
Лиш пес завиє. А мине
В розлуці кілька літ,-
Він, вірний іншому, мене
Порве біля воріт.
Вперед, корабле мій, лети,
Морську глибінь долай!
Примчи у будь-які світи,
Але не в рідний край.
Вітання шлю морським валам,
А вдасться доплисти,-
Чужим вітання берегам!
О краю мій, прости!
