Четверг, 28.03.2024, 15:59
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Весняні сонети Бориса Грінченка

Наступає весна, все навкруги розквітає ... Душа співає та хочется писати вірші, підіймати настрій красивими віршами.



Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.

І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.

О, весно, йди! Bсі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.




Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.

І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:

Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!



Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув:
«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!» —
Далекий згук за вітром долинув.

Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю неліниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.

Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневіра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.

Одмова тут — і проста й зрозуміла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
І всіх людей до праці закликай!




Скоріш! Скоріш! Од сірого туману
Самі шматки зосталися, ще мить —
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.

Горить! Пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений ліс до сонця засміявсь.

І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,
І світ увесь, здається, задзвенів.

Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,
Серед моїх незміряних степів!



Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.

Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?

Я жду її,— і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

Хвилина… дві… І — ось уже я чую:
Крізь тишу ту безгучную, німую,
Мов шелест там, немовби хтось іде.




Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.

І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде,—
Се час квіток, і співів, і кохання,
Як бог ясний, сіяючи, іде.

Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцілує,
І кожен лист до листу прихиливсь.

О, не барись! Все любить і кохає!
О, не барись! Весна прийшла і сяє,
І світ увесь у поцілунок зливсь.



Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.

Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени, як і раніш носив,-
Весна тобі нові приносить сили:
Устань, розлийсь з високих берегів!

Твій час іще! Ще не віднято змоги!
Нехай шумлять, нехай ревуть пороги,
І вир нехай і плеще, і кипить!

О, поспішай! Бо вже і над тобою
Нікчемний люд нікчемною рукою
Залізом пут простягнених дзвенить.


 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (14.04.2015)
Просмотров: 914 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz