Пятница, 29.03.2024, 16:42
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Українські народні казки


Народні казки - це дуже цікаві та повчальні історії, які мають місце й в нашому сучасному світі. Почитайте та переконайтеся!

 

 

 

Щастя


Жив в одному селі Іван-чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він єдиного сина Гриня. Як той син підріс, батько його вженив. І жив вже Гринь зі жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного разу Іван-чарівник розлютився і каже до сина:
— Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не видів.
І Гринь узяв жінку, діти, запряг коня мізерного у віз, і поїхали, їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у рові песика, що з него аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня:
— Чоловіче, візьмім того песика, нехай буде з нами.
А той песик — то було їхнє щастя.
І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав його і нічого йому не дав.
— Іду шукати пристановиська, — каже до війта.
А війт єму розказує:
— Тутки в нашім селі є одне господарство, де всі повмирали, і нема нікого. Іди на те господарство і доробляйся.
І сів Гринь на тім господарстві і зачав ся доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару літ так ся доробив, що мав всього подостатком. Він побудував собі нову хату, і добре йому велося. А той пес був в нього за пастуха, пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися.
Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч. Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з його села. Просить їх до своєї хати:
— Люди, їдьте до мене, я вас переночую.
Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку.
— А ви, люди, свій обрік і сіно зіставте на дальшу дорогу.
Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується:
— А звідки ви, люди?
— З того і того села.
— А чи живе ще в вашім селі господар Іван-чарівник і як йому ся поводить?
— Та ще живе і добре йому ся поводить.
Та й тоді Гринь признався, що він за їден.
— Я, — каже, — був одинаком у мого батька, і батько мене вигнав з жінкою і дітьми, то я прийшов аж сюди і сів на тім господарстві. Господь Бог мені допоміг, що я доробився маєтку. Отже, прошу вас, люди, як вернетеся назад, зайдіть до мого батька і поклоніться до нього від мене, скажіть, хай прийде до мене в гостину.
Минув рік. Приїздить батько з матір’ю в гостину до Гриня. Привіталися красно, як Бог приказав. Дивується батько, що таке всюди красне господарство, і стільки всього є.
Аж тут приганяє пес худобу з пасовиська. Як батько зувидів того пса, то зараз спізнав, що то синове щастя. Та й каже до сина:
— Сину мій любий, забий того пса, бо як не заб’єш, то я зараз вмру тут, в твоїй хаті.
— Гринь рад не рад, забив пса. Як йно худоба зувиділа, що пес лежить неживий, поприбігала вся до него, ричить, плаче за своїм пастухом. І Гриневи ся жаль зробило, і собі заплакав. Слези єму ся покотили з очей. А худоба зачала пса лизати, цілком єго злизала, тільки ся кості зістали. Та й Гринь позбирав кості з пса і поховав їх у могилу.
А батько від’їздить додому і каже:
— Сину, я до тебе приїду аж за рік у гостину.
І поїхав.
А худоба злизала з пса все щастя на себе, і знов є так, як було.
Як минув рік, батько приїздить до Гриня другий раз у гостину. Приїхав на подвір’я, дивиться: а по подвір’ю ходить ялівка така красна. Гладка... І батько пізнав, що та ялівка злизала з пса найбільше щастя. Каже до сина:
— Сину, заріж ту ялівку. Хай жінка зварить з неї утробу, і я з’їм. Бо як не заріжеш і не даси мені з’їсти, то зараз умру.
Син не хотів різати ялівки, але як батько взявся просити, то мусив зарізати. Але жінка, як в кухні варила, то дала покуштувати дітям, і сама покуштувала. А решта, що зісталося, занесла старому чарівникові. А він каже:
— То не вся утроба, хто то з’їв?
А невістка зі злостию і жалем відказує:
— Я не їла і не виділа, аби хто їв. Поставила-м, то беріть, їжте! То чарівник з’їв і поїхав додому.
І знов за рік приїздить батько до сина. Як приїхав, то пізнав, що невістка з дітьми з’їли з теї ялівки щастя. Але він вже не міг казати синові, щоби різав жінку і діти. То й поїхав назад додому. Ще кавалок зістало єму доїхати, як за серце єго стиснуло, що не зміг синові відобрати щастя... І скрипирував у дорозі.

 

 

Як знайшли злодія


Один чоловік украв у другого капусту. Той пішов жалітися у розправу, каже, що Ліщим украв капусту. Прийшов і Ліщим у розправу і одказується, що не брав капусти. А у розправі був зборщик податів, він і каже:
— От я узнаю вора; беріть ви пояс і йдіть у сіни, а я візьму другий кінець, перекину через двері і буду отсюда тягнуть.
Всі ухватились за пояс і держаться, а зборщик кричить:
— Узялися усі?
— Уже, узялися!
— Та, кажеться, не усі взялися?— опять кричить зборщик.
— Усі узялися!— кричать ті за дверима.
— А той, що капусту украв, хіба узявся?— кричить зборщик.
— Та й я узявся, — кричить Ліщим.
— А як і ти узявся, то заплати за капусту, а ні — оддай капусту тому, що ти украв у його, — каже зборщик.
Той злякався, не знав, що й казать, і говорить, що помилився. А тоді, часа через два, признався. Пішли вони всі у шинок, випили могоричу і помирились.
І досі споминають люди хитрого зборщика.

 

 

Хитрий заєць


Вийшов чоловік на поле, дивиться, а то сидить заєць. Він зайшов його потихо та й того зайця злапав. Приніс додому та й острить ніж. А заєць каже:
— На кого ти той ножик остриш?
— На тебе, буду тебе різати.
А заєць тогди каже:
— Знаєш що, годуй мене, понесеш мене на ярмарок та й озьмеш добрі гроші.
А чоловік каже:
— Добре ти мені кажеш. Но, — каже, — то я уже тебе різати не буду.
Годував він того зайця місяць. Приходить той день, що чоловік має нести того зайця на ярмарок. Чоловік каже до зайця:
— Но, вже підем на ярмарок.
Заєць тогди каже до того чоловіка:
— Іди лагодь мішок, покладеш мене у мішок та й будеш нести.
Узяв чоловік поклав того зайця в мішок та й несе на ярмарок. Входить він у місто, але йде другий чоловік та й каже:
— Що ти там несеш в міху?
А той каже:
— Несу поштаря.
— Та, — каже, — що би ти за того хотів поштаря?
— Даш, — каже, — сотку, то купиш, а не даш, то я йду далі.
Той чоловік дав тому сотку.
— Гай, — каже тей, — на тобі сего поштаря.
Той каже:
— А в що я його покладу?
— Ти, — каже, — маєш торбину з хлібом, озьми, хліб викини, а того поштаря там запхаєш.
А той узяв та й так зробив. Той бере та й вертається назад додому.
Вийшов він за місто, а заєць каже:
— Озьми, мене пусти, бо мені зле у торбині сидіти.
Той чоловік каже:
— А як ти де втечеш? Каже:
— Ти не маєш ся чого бояти, бо я знаю, де твоя хата.
— Но, то я тебе пускаю, ще прив’яжу тобі мошеночку з грішми, аби-с був знашний.
Він пустив того зайця, а заєць собі побіг.
Той чоловік собі гадав, що він побіг до його дому. Чоловік приходить додому, питається жінки:
— Ци не був тут поштар?
А жінка каже:
— Я тут не виділа жодного поштаря.
Він каже до жінки:
— Я дав сотку за поштаря, і десь щез, та ще-м узяв і мошеночком прив’язав до него з грішми.
Жінка каже до чоловіка:
— Йди, може він за селом сидить та не знає, до котрої хати увійти.
Чоловік вийшов за село та й ходив цілий день і нігде зайця не видів. Чоловік приходить додому та й каже до жінки:
— Не досить, що пропав заєць, але ще й мошонка з грішми.

 

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (21.07.2015)
Просмотров: 1074 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz