Українська поезія Василь Стус - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Четверг, 08.12.2016, 14:51
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Українська поезія Василь Стус


Вагомий внесок в українську поезію зробив Василь Стус. Вірші цього відомого поета знає весь світ.



Безсонної ночі

Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п’яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон — ґрати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.




Даруйте радощі мої…

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, йа піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.




Вхопився обома руками…

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.




Менi здається, що живу не я…

Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своєї плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,
а межi ними — лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.




Бiля метро “Хрещатик”
щоранку зупиняється
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирає з чавунних урн
накиданий мотлох —
старi газети, ганчiр’я,
коробки з-пiд сiрникiв, недокурки,
навантажить ними вiзок
i сквером каштанiв рушає далi.
А сьогоднi, напередоднi свята,
вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,
новенькi черевики й фуфайку,
навiть вiзок прикрасила
штучними квiтами з поролону.
Усмiшка й задума на її обличчi
творить рiвновагу щастя.




Людина флюгер

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки — i тiльки.
Самопiзнання — самозагасання.
Триматися у власному сiдлi —
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога — теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi — повтори.
…А змучений повторами, натрудиш
з’ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як — цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.




Вмирає пiзно чоловiк…

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй,
Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син — то тiльки злий,
а добрий — то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.




Як добре те, що смерті не боюсь я…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.


Категория: Вірші | Добавил: Яло (04.11.2014)
Просмотров: 373 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz