Пропонуємо Вам ознайомитись з деякими з творінь цього талановитого поета.
У полі голосить мати…
У полі голосить мати,
Така худенька мати в зморшках,
А на душі у неї волохато,
І одцвітають синьоокі волошки.
Дивиться на шляхи жахні —
Завели її сина Олелька…
Ой ви заводи й шахти,
Буду я з вами без веселки.
Які ж то, які ж то тайни
Крають матірне серце,
І коли ж її син розтане,
Як голубка, що у височині в’ється?
Не розуміє матуся, що се,
Коли рух до офіри прийде,
І голосить, худенька, голосить,
Як той старець-вигнанець Овідій.
Увечері проходжу по майданах...
Увечері проходжу по майданах
і гамір залишаю позаді.
І слухаю (за містом, на горі),
як шелестить трава
і коні хвиль басують
на за?водях ріки
мовчазної.
І от —
тривога, коні, зойк
чаїний,
і бунтом пахне баговиння.
У золотих обіймах сонця
я бачу марево примар.
А там, за хуторами,
вітри і гони
(бій! тромбони!),
гудуть тривожно телефони
і серце так холоне…
Й курить, і гонить
в безвість…
…Увечері я чую,
як шелестить
трава.
Я із жовтоблакиття перший…
Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.
Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…
Низесеньке тобі вітання
І уст моїх вишневий смак…
Нових хвилин підняв медяник,
І з ним — вперед.
По великих шляхах, по майданах,
На бруку міцнім і гулкім,
Ніби з огнищем на Купала Івана,
Я з ним.
Біля мене метушаться, труться
Скалки від розбитої пляшки,
І співають теж революції,
Зітхаючи у минуле важко.
Тільки ще у кізячім царстві
Під вівсяних ланів лепетень,
Догоряючи хвилясто,
В домовину веснянка бреде.
Зі святами тобі упокій,
Я кохав і тебе, як зірчанку,
Повивав пелюшками мрій
Життєздібності ранком.
Бачу розпач і плач дерев,
Коли росник до тебе підходить,
Та даремно, вже сонце оре
Цілину на інакші горо?ди.
Не розчеше чорний пар
Борона мойого натхнення,
Не піду я блукать по степах
І ловити струмки-теревені.
Ох ти, сонце, блискучий кране,
І у нас верещить у заводі,
Тільки має чорний жупан
І по-іншому котить.
Так співай же, сурмо, в цех —
Я із жовтоблакиття перший,
Уловись, синєблузе лице,
У мою журавлиную вершу.
Мліти в полум’ї вік, без кінця…
Мліти в полум’ї вік, без кінця
По машинах очима плигать,
Верещать, як мале порося,
Все полапать, пізнать.
У обіймах гартованих днів
Розправляти залізні м’язи?,
Повну діжку червоних огнів
По шляхах і по стежках носить.
В краєвидах сичать, шелестіть
І сягати відважно вперед.
Шлаків золотом світ запалить,
У повітрі хапаючи мед.
О життя, громострільний коваль,
І ти, кузня — земля громовиць,
Я, ваш син, — хуртовина і сталь,
Ваша міць.
Народна пісня
Ой зацвіла папороть,
зацвіла
на Купала в темряву
між дерев.
А у лісі реготом
лісовик
прокидає шелести
і жахи.
Ой як хочеться, хочеться
взяти скарб —
ті червінці-блискавки
під дубком.
В позолоту кралею
уквітчать
це життя сучаснеє,
що скиглить.
Ой зацвіла папороть,
зацвіла.
Та не в казці жити нам,
а в борні!.
Моя золота береза…
Моя золота береза
зажурно дивиться в вогку імлу.
О, де ви, де ви, зелені плеса
моїх розпорошених дум?
Вчора доходив до тропіка
і в палкучих просторах запалював душу,
а сьогодні я, кучерявий хлопчик,
до льодового океану рушив.
Собакою буду верещати,
ніби гицель мене в неминучі обценьки.
Я пручатимусь — не хочу за грати,
не хочу!
Піду я у робітничий квартал,
заховаю там склизький сум…
Ах, яку я важку вагу
біля золотої берези несу!.
На кучугурах минулого…
На кучугурах минулого
Повстав спогад — сонячний промінь,
Задзвенів крик у повітрі фістулою,
І похмурились золоті брови.
То не крики я чую, а зойк…
Ах, лани, зблідлі до смерті!
Серце плигає раненою козою,—
Осінь.