Тодось Осьмачка видав багато збірок віршів, в які увійшли різні творіння поета. Є в цих віршах про все - і горе, і радість, патріотизм, любов та інше.
Тодось Осьмачка
Забутий
Тин із пожеж на захід упав,
сонце вдавив у степи…
там під житами козак умирав,
кров його в землю текла крізь піски.
З паном не бився козак за жупан,
тяжко з ним бився за волю в степу:
пояс червоний йому розірвавсь
гострим багнетом,
де ниви ростуть.
Журиться жито, схилившись у луг:
колос, мов камінь, втопило в туман;
вовк на могилі зайнявсь і потух —
зуби за лісом сховав…
Кров попід степом до гір дотекла
в горах пробила між скелями хід…
Яром прорила рови до села —
хату підмила вдові.
Сніп розірвала вдова у дворі —
кров її сина курить…
Він розколовсь на колосся вдові
й нині без вітру в току шелестить.
Ліс нахилив свої списи на схід:
довгі у сонці кінці розпіка;
вовк у степу на забитого зліг,
зуби до сонця в крові підійма!
Тодось Осьмачка
Україна
Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої не наджені,
води мої не ношені,
риба у їх не ціджена,
птахи мої не злякані,
діти мої не лічені,
щастя моє не злежане…
Оце така я в тебе матінка,
в руці Господній
Україна синєнебая!
Тодось Осьмачка
Дзвонар
Ох, недоле моя чорнопера,
відведи від моєї душі
кожну діву, що любить озера
і дзеркала, мов води в глуші,
бо вона відчуватиме й шкуру
у фрізера, що робить і зиск
і на нігтях жарінь манікюру,
гарячішу за сонячний блиск.
Бо вона на кожнісінький дотик
його пальців, голодних на гріх,
розтулятиме радісно ротик
у лукаво-схвильований сміх.
І якщо він над нею, хиткою,
враз нахилить обличчя бліде,
то придавлені груди косою
і вона йому теж підведе.
І накрутить він їй, мов купчисі,
повно в пахощах кучерів знов,
щоб на чорнім золоченім плисі
аж по перса шуміла любов.
І нещасний уже ти навіки,
коли любка твоя молода
задивляється в плеса та в ріки
і в дзеркала такі, мов вода…
Куди й день заглядає понурий,
а вночі зоряниці рясні,
і рожеві, мов жар, манікюри,
і блискучі, мов зорі, персні…
І тобі залишиться благати,
мій поете, лише дзвонаря,
щоб у дзвони, неначе в гармати,
калатав, доки зійде зоря…
Щоб у серці твоїм він пожежу
погасив без води і сльоти,
взявши стежку у Бога найлегшу
для зідхань та плачу й самоти…
Бо її погасити вже, звісно,
не подужають жодні моря,
що лунатимуть голосно й грізно
із дзвіниці вночі в дзвонаря…
Бо і в його краплинки на віях
осяватимуть душу до дна:
що і вічність і сон — це стихія
від віків нерозлучна й одна!
Тодось Осьмачка
Труни у гаях
Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у них зацвіли гречки…
Та рої бджолині ними не гудуть,
меду не несуть у пасіки-садки…
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться, моя гад, багнетами до хмар,
мичку, наче сніг, тягнуть із гречок
і сучать канат через всі поля,
купають його на шляху в крові,
бо нема дощів із клубків громів —
заснули давно у хмар на хребтах!
Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,
умотують їх у пряжу свою,
ховають в пилу шляхи на поля…
у селах усе гине, як в мішках.
Худоба реве з дворів на яри,
ребрами оре канави глухі
у зубах у псів — своїх хазяїнів.
Народ, як рілля, захряс по церквах,
дощами рида… і сльози горять
на хвилях садків, мов ягоди — кров;
падають в траву гарячі, як жар,
котяться в гаї, де труни лежать.
Там аж дві труни дубові товсті
на сіні сухім у чорнім сукні!
Як у цій труні, що лягла під рів,
битая в мороз, скупана в крові —
радість молода — квіти степові!
У другій труні — мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей…
Із грудей стримить кривавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
Гей, над радістю стоїть туга мла,
на поля, сади крила підняла,
чорні, мовчазні, як сон кладовищ.
А над ненькою стоять кістяки,
з їх очей-дірок сльози цебенять
та й на рожу ту, що хилить багнет.
То ж не рожа-цвіт буйно-запашний,
а серце пала — сонце із крові!..
У гаях горить та зілля в’ялить.
Із сонця осьо вилітає птах,
та й полетів він за дикі поля,
де гoрод стоїть на стрімкій горі,
в кручу-дерезу важко нахиливсь;
він давно заснув: зубами не б’є
в небо кам’яне, не креше вогню.
Сів на башті птах міської стіни,
крикнув один раз: “Труни у гаях!..
Люди, уставай!” Крик упав на дно
в кручу-глибину на скелі грудьми.
А з-під пелени
сірих скель
чорно, наче крук, —
кінь летить…
Ой вилетів кінь на гору круту,
страшно заіржав над городом тим;
луни загули в кварталах міських,
як у виводи горобина ніч.
А з драних шибок порожніх домів
кажани, сичі вилетіли всі…
Крильми шарудять об дахи будов,
в мотузках дзвіниць… І город пливе
у дзвоні глухім десь од берегів,
як дим на степи. Та степи мовчать:
слухають, як ліс в їх лоні росте,
у водах джерел, повних кришталю…
А вихри прядуть, і труни лежать,
і серце в гаях у неньки горить,
і кінь на горі сичів виклика!
Тодось Осьмачка
Цить, моє серце!
Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між гілля.
Бурі із моря над сином літали,
наче у вирій важкі журавлі;
із крил своїх пера губили вони на луги;
у перлах із дна океану ті пера були.
Він їх збирав на лугах,
як удова колоски на стерні,
та високе чоло прибирав.
А небо глибоке та поле широке
табун соколів
до серця пустили,
у груди йому.
Житом засіять хотів він долини
і зорями гори,
мов росяним рястом…
Та в хмарах над миром,
на тім’ї гори до скелі його прикували
люди із чорних печер.
Як бурі надзоряні
чуба закинуть йому на чоло —
ніч наступає;
одкинуть, застогнуть на грудях землі —
жевріє день.
А мати ридає на скелі самотня,
і капа одвічно на камінь із білих грудей
молоко…
Луною йому просявають ліси та садки
коло сел
у білому цвіті,
в солодкім меду веснянім.
Мати ридає над морем
на кручі;
хмари спивають там сльози,
розносять дощі
од гір та до гір —
на поля та ліси
офіру жіночого горя…
Цить, моє серце, се казка!
Тодось Осьмачка
Незмінність
Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.
Налиті живицею сосни рожеві
малої гіллячки не рушать ніде,
бо тиша у лоно щасливому дневі
від Альпів далеких незримо іде.
І кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна, що зачула смичок
коли відривається тільки вагою
і падає вниз крізь гілляки сучок.
І жодного птаха з прив’ялого зілля
не чути чогось в нерухомім бору,
і навіть на луках тримає неділя
урочисту тишу, мов гори, стару.
І тільки з-за лісу із палої брості
кричать у баварів уперто півні,
які віщували і щастя і гості
в далекій черкаській моїй стороні.
А що вони значать тепер в блуканині?
Вже певно не те, що співанням раніш,
коли і кімнати не маю я нині
без свідків чужих прочитати хоч вірш.
Не те тут говорить і сміх для привіту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
і тільки на тлі безконечного світу
та сама і незмінна моя самота…
Тодось Осьмачка
Пашпорт
Осінній вітер в лузі свище,
Вербу хитаючи тонку;
А я схиляюся ще нижче
Себе побачити в струмку.
Давно з чола у жінки думку
Не п’ю вже солодко крізь сміх
І, втомлений від поцілунку,
Не сплю у неї біля ніг;
Вона, коли ховає ставню,
Удосвіта ще тьма густа,
Не тягне у жагу останню
Устами знов мої уста.
Бо так мене побила праця,
Що свій і пашпорт я подер, —
І всі бояться, мов вигнанця,
Мене самотнього тепер.
Верба шумує на негоду,
І перегукує сову,
І губить листя жовте в воду
На свій відбиток та траву.
Я ж ляскаю руками ноги,
Сухий ламаю очерет,
Роблю із нього куці роги
І в річку кидаю вперед,
Аби моя подоба в листі,
Та ще й з рогами на чолі,
Плила, неначе чорт в колисці
Що вчора виривав греблi,
Але, утомлений сьогодні,
Замріяний про дальній вир,
Очима блудить по безодні,
Де висять хмари, мов кушир…
Пливи ж, пливи в холодній піні
По хвилі темній та сліпій,
А я по жовтім шелестінні
Піду у навздогін тобі.
Туди, туди, де в гирло ріки
І діва сходить з білих шат
І думає: чи чоловіки
Цілують ноги у дівчат?
І, не злякавшись, подобизну
Мою розгляне у воді…
То я, то я водою бризну
На діву з берега тоді…
І щось там прикре в неї зочу
Від чистих бризок на лиці,
Тоді вже пашпорта не схочу
Довіку у країні цій.
