Сповнені жалю вірші Лесі Українки - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Понедельник, 05.12.2016, 17:29
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 8
Гостей: 8
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Сповнені жалю вірші Лесі Українки

Поезія Лесі Українки сповнена серьозними роздумами, жагою справедливості. В своїх віршах авторка достаменно показує справжнє життя звичайного народу, їх страждання...



Милозвучний вірш Лесі Українки

Колискова


Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час

Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.

Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...

Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!




Сумна історія у віршах Лесі Українки

В’язень


Сидить в темниці в’язень самотний
І скрізь блукає поглядом, смутний:
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню.
Над головою в нього розпустила
Нудьга свої широкі сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весняний цвіт…
«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний в’язень, не ридає,
Сумний, понурий, край вікна сідав.

Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люди йдуть.
Хто йде, хто їде – на темницю гляне.
Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!
В темниці тут жива душа конає,
Ніхто про те не думає, не дбає…

Дорогою йде жінка молода.
Яка ж сумна, убога та бліда!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Яка ж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталанна вбогая дитина!

Побачив в’язень пару ту й зрадів,
А тільки вид йому як сніг збілів.
Ох, се ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька малая!
«Здоров був, любий!» – жінка говорила, –
А в голосі її сльоза бриніла.

Але весела й жвавенька була
І щебетала дівчинка мала:
«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?
Візьми на руці, поцілуй Марусю!»
Здавалось, певне, бідному дитяті,
Що татко жартами сховавсь за грати.

А татко ручку доні цілував
І гіркими сльозами обливав.
«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»
А жінка мовила: «Радіє, бідне…
Мале, – його ще лихо не діймає;
Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг остатнюю корову…»
І сльози жінці перебили мову;
До каменя холодного припала
І гірко, розпачливо заридала.

Мала дитина почала квилить
І стиха їсти в матері просить.
«Прощай!» – промовила понуро мила,
Дитину до віконця підсадила.
Татусь, цілуючи свою дитинку,
Невільничого хліба дав скоринку…

Він погляд свій услід їм посилав.
Він і тепер не плакав, не ридав,
На очах в його сльози не блищали, –
Вони на серце каменем упали.
І в’язень руки заломив з журбою:
«Навіщо ми побралися з тобою!..»




Патріотичний вірш Лесі Українки

«Слово, чому ти не твердая криця…»


Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!




Досвітні огні

Леся Українка


Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.




Сумна поезія Леся Українка

Мати-невільниця


Був ясний день, веселий, провесняний,

До нас у хату крізь вікно одкрите

Вривався гомін голосних потоків,

Що бігли вниз по вулиці нагірній,

Вітрець влітав і, мов пуста дитина,

Скидав додолу від стола папери,

За ним влітала ціла зграя гуків,

Все та давно знайома пісня міста,

Але і в ній нові лунали ноти,

Весняні… Та вони лунали не для нас,

Бо не було весни у нашім серці.

Ота весна, що за вікном сміялась,

Нам принесла новини невеселі,

Тюремні вісті: той сидить в неволі,

Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів,

А той недавно вийшов, але хворий

Душею й тілом, він же був забраний

Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.

Над нами теж, мов туча громовая,

Нависли влади темної погрози.

Така була для нас в той рік весна.

Удвох сиділи ми і розмовляли,

Я сумно слухала товаришки розповідь

І безуважно торочки сплітала

На обрусі (товаришці той обрус

В тюрмі покійна мати вишивала);

Розповідь та була уривчаста і тиха,

Бо голос був приглушений від туги,

І хутко він урвався, мов струна;

У хаті стало тихо, тільки чутно,

Як гралася товаришки дитина

І ляскала маленьким батіжком,

На стільчику рушаючи в дорогу.

Я, дивлячись на неї, проказала:

«Ба, що робити? Не журіться, друже!

Хоч, може, ми і не побачим волі,

Але дитинка ся побачить, певне!..

Що скажеш ти на се, малий філософ?»

Дитинка ясно глянула на мене

Розумними, цікавими очима,

А мати шпарко мовила до мене:

«Мовчіть, нехай воно сього не чує!

Ви знаєте, дитиною я часто

Від матері покійної се чула:

Як виростеш, то будеш вільна, доню.

Вона казала се так весело і твердо,

Що я повірила в свою щасливу долю.

І вірила, аж поки не зросла…

Тепер моїй дитині се говорять…

Іди, іди, моє маленьке, грайся!»

Дитина знов до забавок вернулась,

Товаришка взяла шиття, я книжку,

Розмова наша більше не велася…




Вірш про Україну Леся Українка

«Скрізь плач, і стогін, і ридання…»


Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

Категория: Вірші | Добавил: Яло (17.09.2014)
Просмотров: 2654 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz