Різнобарвні та багаті емоційно творіння Олексанлра Олеся вражають своїми строками. Пропонуємо й Вам ознайомитись з віршами цього українського поета.



Олександр Олесь

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм волю
І тільки кривимось від болю.

Літа пливуть, а ми йдемо
І ярем дерево тремо,
Хоч до кісток ми шиї стерли
І кращі спільники умерли.

Свистить батіг. Рипить ярмо,
А ми убогу оремо…
Ні сліз, ні стогону, ні слова, —
В кривавих ранах вся розмова.

А очі наші, як огні,
А зорі тонуть вдалині
І ждуть з-за обрію ясного
Якогось дива неземного.



НАД КОЛИСКОЮ

Спить мій малесенький, спить мій синок…
Спить він, наслухавшись дивних казок.

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.

Стогне і виє уже він давно,
Б'ється і стука у наше вікно…

Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!

Ось уже й вітер зовсім занімів…
Мабуть, заснуть під намет полетів…

Холодно зараз в лісах і лугах —
Все потонуло в глибоких снігах.

Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.

Ось, вони вгляділи, кущик стоїть, —
Годі! Давно вже лисичка там спить.

Кинулись знову кудись на грядки —
Ой, там ночують сьогодні вовки.

Краще ви в поле біжіть, за лісок…
Знайдете там ви соломи стіжок —

Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
щоб не знайшли вас голодні вовки…

Спи ж, мій малесенький, годі гулять…
Зайчики білі давно уже сплять.



Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, –
Перші матері слова,
Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій,
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп'ясти,
Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі!



Я більше не плачу… Я муку свою
В кайдани навік закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани…
Душу свою
Я ранам його віддаю…

Я більше не співаю: в борні уночі
Співають залізні мечі…
Вночі блискавками літають,
До бою скликають, —
І меч мій в борні
Нехай заспіває мені.



Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на чужині,
Що в мене будуть руки скуті
І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник…

Ні! Не пішов би я з ганьбою
Шукать ганьби на чужині…
На хрест?! Однаково мені!



Постій — не йди! Нащо питати,
Чи можу стати я твоїм…
Синіє ніч, і ночі шати
Горять в розводі золотім.

Постій: душа моя розквітла,
Як пташка, крилами тремтить,
А ніч пливе на хвилях світла,
І день назустріч їй летить.

Постій! Нап'юся — надивлюся…
Навіщо згадувать когось…
Сьогодні я тобі молюся,
А завтра ще не зайнялось!



Люблю! Як в перший раз люблю,
Хоч це любов моя остання…
Але вона — як день в маю,
Як пташки перше щебетання.
Люблю!

Люблю для сліз, для мук, для жалю…
Але коли б, коли б ти знала,
Як квітне серце, як люблю,
Ти б на устах моїх сказала:
Люблю!