Рильський М. Вірші від душі - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Среда, 07.12.2016, 17:25
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 8
Гостей: 8
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Рильський М. Вірші від душі

Максим Рильський - відомий неокласик української літератури, який не зважаючи на політичне становище навкруги всеодно писав душею прекрасні вірші. За це і поплатився ув'язненням.



Максим Рильський
Епоху, де б душею відпочить…


Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царста, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.

Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —

Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими



Максим Рильський
Суворих слів…


Суворих слів, холодних і шорстких,
Перебираю низки, ніби чотки,
І одкидаю твердо з-поміж них
Усе легке, все ніжне і солодке.

Не треба слів і не потрібен сміх, —
Лише удар разючий та короткий,
Що опече безжально, як батіг,
І, мов стріла, прониже серце кротке.

Зірву зо стін малюнки і квітки,
Дешеву розметаю позолоту,
Щоб вийшов день, високий і стрункий,

Як каменяр виходить на роботу,
Щоб жест руки, розмірено скупий,
Валив каміння і ламав стовпи.



Максим Рильський
Отрута


Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті квіти
І щезла в запусті, принадна і легка.

Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка,
Хто знає, що несе трутизна Афродити,
Хто любить чесний дім, акантом оповитий,
Де смертка смертного і друга друг чека.

Коли, зчарований, ти принесеш богині,
На терпкі пестощі уловлениц зміїні,
Дихання юності і життєдайний цвіт, —

Вона, життя нове — повік жива — зачавши,
Не попрощавщися, тебе лишить назавше,
Але й людський уже тебе не прийме світ!



Максим Рильський
Тополя


З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне.
Як слово зрадника. І чорної вершини
Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,
Ставні дуби біжать, немов табун левиний, —
Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине,
Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!
Що слава хворому, що вбогому пісні
І що для мертвого покров карамзиновий!

Самітна, ти стоїш в чужій височині
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, свої рахуючи останні дні.



Максим Рильський
Троє в одному човні


Прив’язано човен до темного коріння.
Замокли сухарі, і цукор одмокрів.
І згорбились тіла завзятих мандрівців:
Од бурі гнеться так смутна лоза осіння.

То, друзі, не біда! Розважність і терпіння,
Та віскі шкляночка, та кілька гострих слів, —
І хай Монморансі від холоду завив.
Ми ж — вищим розумом озброєні створіння.

У човен не взяли ми зайвої ваги:
Оце — для голоду, ось трошки для жаги,
Папуша тютюну, дві-три любимі книги…

А наше — все круг нас: і води, і дерева,
І переплески хвиль, і вогкість лісова,
І хмари з синьої, прозорчастої криги.



Максим Рильський
Тут цілий день, у казанах закутий…


Тут цілий день, у казанах закутий,
Кипить асфальт задушливо-тяжкий,
І білий пил, колючий і густий,
На легені спадає, як отрута.

Гарячим бруком дівчина забута
Йде плачучи — і з-під стрілчастих вій,
Як озеро, сіяє зір ясний,
Як озеро, морозами не скуте.

Дихання міста у липневу спеку —
Агонія пекельного коня.
Приносить вечір тишину далеку,

У прохолоді гаснуть муки дня,
І тротуаром, ніби пілігрими,
Йдуть муляри з підбитими очима.



Максим Рильський
У хутрі лисячім мене одвідав гість…


У хутрі лисячім мене одвідав гість
Із люлькою в зубах і пойнтером Нероном.
Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть.
Пан п’є, — і тихий дім ввижається затоном.

Навколо — вир снігів. Ще не дзвонило й шість,
А темно надворі, і заходом червоним
Нам знову послано про день бурхливий вість,
Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним.

Нехай гуде і мчить на сивому коні,
Припавши, як Нечай, до сталевої гриви, —
У нас ясний огонь і спогади ясні.

Мій добрий гість — брехун, філософ і мисливий,
Рибалка, мандрівець — розповіда мені,
Як бив колись акул в Бенгальському заливі.



Максим Рильський
У горах, серед каменю й снігів…


У горах, серед каменю й снігів,
Де слід людини око бачить рідко,
Малюєтся на синім небі чітко
Мислівська хатка, притулок орлів.

Огорне скелі снігова намітка,
В проваллях загуркоче Божий гнів, —
Ми сидимо, пильнуєм шашликів,
У шахи граєм і п’ємо нешвидко.

Колись, як Байрон гордий оповів,
В такій же хаті Манфред відпочив,
Щоб знов на прю із фатумом устати.

Так ми, — як день розквітне молодий, —
Підем зі смертю в шахи погуляти,
Ступаючи по стежці кам’яній.



Максим Рильський
Поцілунок


У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: “Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.



Максим Рильський
Несіть богам дари!


Несіть богам дари! Прозорий мед несіть,
Що пахне гречкою і теплими дощами,
І золотий ячмінь, і втіху верховіть —
Достиглі яблука, де рожевіють плями.

І виноград міцний кладіть на темну мідь,
На простий жертвеник між вічними дубами,
Де постать Зевсова біліючи стоїть
В блакиті творчості, блаженної нестями.

І короп золотий в глибинах чистих вод,
І пари голубів, покірних Афродіті,
І звір із темних нір, і соколи з висот,

І молоді уста, жагою піврозкриті, —
Усе нагадує: і ранньої пори,
І вдень, і ввечері богам несіть дари.



Максим Рильський
Мені снилось…


Мені снилось: я мельник в старому млині…
Уночі затихають колеса.
Я не сплю. Часом качка в повітрі дзвенить
Чи кажан проти місяця грає.

У млині щось гризуть і смакують щурі,
Під колесами падають краплі…
Щука кинеться десь, і півсонний ситняг
Заспокоїтись довго не може.

Десь підвода далека в полях гуркотить.
Хто, куди та для чого прямує?
Зірка пада ясна і дугу розкида
На широкому темному небі.

І летить вся земля, як підвода в полях, —
До мети, у простори незмірні, —
І далекі міста, і мій млин, і качки,
І щурі, і колеса, і люди.

Категория: Вірші | Добавил: Яло (22.11.2014)
Просмотров: 1463 | Рейтинг: 5.0/1
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz