Поезія Єагена Маланюка різнобарвна. Пропонуємо Вам вірші з різних збірок поета.



Зловісне

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Щo буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,
Що тільки віщий свист Сібілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентограмму,
Й новий про це напише Нестор
В самотній катакомбі храму.



Будівлі дні ніхто не вирішив…

Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких віршів
Так тяжко душить слово-жорно.

Все рідше злет. Мотор задиханий,
А нерви тріпотять, як троси,
І, коли серце раптом стихне,
Нас зрадять крила альбатроса,

И не відчуємо, що страчене
Життя, від творчости криваве,
Що нам призначена двозначна,
Як поцілунок Юди, — слава.



Від віку й донині…

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.

В коріннях зростаючих готик, як язва,
Клубилося чорне, гніздилося зло —
То гетто душилось в пархатих міязмах,
То гетто, то гетто труїло й гнило.

І помста сичала, і ятрилась зрада,
І ядом руїни труїлася кров.
Два ворога лютих — Юдея й Еллада —
Від Тибру, від Райну аж ген по Дніпро…



Знаю — медом сонця…

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.

А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…
Половецьким хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім часу,
А мені ти — блакитним містом
В золотім полудневім меду.

А мені ти — фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим — даремний дар!



Візія

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.

Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки.
…Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.



Прозріння

Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем… А Росія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

О люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить — смердячий, безнадійний Лазар, —
Але намарне: навіть гній потух,
І тільки низом стелеться зараза.

Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом

Епоха йде молитви і огня,
Земля напнулась готикою росту
Й, де нині — бруд, де — парші і короста,
Дзвенітиме прозора радість дня.

Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи,
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.

Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.



Ангел смерти

Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не заговорить,
Лише діткне плеча.

І раптом я

Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.

Простий, мовчазний,

Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.

Тоді він очі стомлено зведе,
І я побачу запит в них, і вирок,
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потаймиру.

І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд и кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!