Пятница, 29.03.2024, 18:52
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Осип Маковей - український поет


Маковей Осип - український поет письменник, який у своїх віршах показував любов до своєї Батьківщини. Описував трагічну долю українського народу не дивлячись на заборони.



Понад хмари

Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.

Не встають там ще весняні чари,
Вітер там горою, низом хмари.

Але кращі там сніги лискучі,
Ніж на долах повінь, град і тучі.

Краща студінь, пустка там сонлива,
Ніж весна на долах нещаслива.

Тихий світ там буде твій учитель,
Сам ти свій суддя і потішитель.



Полетів би я на Україну

Полетів би я на Україну
не конем, а бистрим самоходом,
щоб натішитись своїм народом,
щоб поглянути на ту країну,
що так довго у неволі
дожидала щастя й долі
і діждалася спасення,
свого воскресення.

Не пропустять чати самохода
напоперек вченої Європи,
скрізь плоти із дроту, і опоки,
і жива з вояків загорода, —
смерть пильнує всі поля й дороги,
всюди повно смутку і тривоги…

Сів би я на самолет крилатий
і злетів би ген понад Карпати,
як орел, буяв би у просторах
і осів би на дніпрових горах
між своїми, у старій столиці:
«Ах, здорові, браття і сестриці!
Не гадаз я і не сподівався,
щоб такого свята дочекався…»

Не дадуть!
І там, під небом, зловлять,
самолети наздогін затровлять,
із землі гарматами підстрілять,
із повітря кулями поцілять,
і, як пташка, що летіла в вирій,
за мою любов і намір щирий,
поранений, впаду в долину
і загину…

Маю в полі іскрові станиці, —
ні чим пташка, ні чим вітер скорий,
понесли би вістку поза гори,
за окопи, поза всі границі,
і за хвильку мали би вже браття
мій привіт із Закарпаття.

Як же радо я б до них промовив
і з великим святом поздоровив:
«Помагай вам боже, земляченьки,
у тяжких трудах для неньки,
щоб до решти скинули кайдани,
прогонили ворогів із дому
і як вольні в світі громадяни
раз зажили по-свойому».

Годі! Всі станиці приготовлять,
невидимого посланця зловлять,
ще й мене, як зрадника, осудять
та за щирість до братів огудять:

От найшов «собі кого любити.
Се наш ворог. Помагай нам бити»,
І нема мені потіхи, ні поради
за Карпатами в чужині,
без своєї щирої громади —
наче на пустині.

Тільки втіхи, що і ворог лютий
не підслухає і не підгляне,
як нетяга, на війні забутий,
десь над Тисою у лузі стане
і летить думками на свободу
до воскреслого народу:
«Полетіть, мої думки крилаті,
поза гори наші за Карпати.

Розстеліться цвітом за кордоном,
поклоніться всім низьким поклоном,
розкажіть, як ми вмивались кров’ю,
як горіли до братів любов’ю,
що її не спинять ні кордони,
ні прокльони, ні всі заборони,
що її не можуть побороти
ні окопи, ні колючі дроти,
що її не вб’ють і всі гармати,
бо нам всім одна лиш рідна мати —
Україна!»




Привіт Україні

Вітай, дорога Україно моя!
Чи дужа ти, нене, здорова?
Пропали і воля, і сила твоя,
а все ж ти й сьогодні чудова!

От гарно, що раз довелося мені
до тебе навідатись, нене, — гей-гей!
хоч не давнім свобідним шляхом,
а з жовтим пашпортом в кишені!

Так нас розділили граничні стовпи,
жандарми, солдати і варти,
що вже українці не знають, хто ми,
а ми про них відаєм з карти.

Як се нагадаю, то сльози течуть,
та гріх проливати їх марно:
най плачуть уже українські співці,
вони то уміють прегарно…

Та як же живеться, Вкраїно, тобі?
Ні вітру від тебе, ні хвилі!
На турка збираєшся, може, іти,
чи вже й говорити не в силі?

Прийми мене, мати: я рідний твій син,
редактор з-над синього Прута;
не бачив я досі тебе ані раз,
писав про тяжкі твої пута.

Вся сила моя і вся слабість моя —
сталеве перо і чорнило;
списав я паперу вже скрині цілі,
аж людям читати немило.

А все лиш про тебе, Вкраїно моя,
про тебе, заплакана мати;
все думав, де взяти тобі хустинок,
щоб мала чим сльози втирати.

Не плач, а радій, що не маєш ти ще
своїх редакторів з чорнилом,
а то як списали б тебе ті пани,
не вмитись тобі уже милом…

Не плач, Україно, і в горі-журбі,
не плач над Дніпром і над Доном,
бо ми як зачуєм твій плач, то й собі
ревем, як воли, за кордоном.



Думка

Мені здається: я не жив,
а тільки все збирався жити,
чогось шукав, за чимсь тужив,
бажав комусь весь вік служити;
аж ось і молодість минула,
не живши, втомлена заснула.
І день прийде, як та сльота,
я довгу панахиду правлю:
«Прощайте, молоді літа!
не гуджу вас я і не славлю;
з могили вже вас не добуду,
уже я молодим не буду’.
І в сім жалю мов бачу я:
не мертва молодість, лиш сонна;
невпору ще журба моя,
невпору пісня похоронна!
Ще поживем! Давайте жити,
наново глядати, тужити!…




Брати

В темних горах, при окопах, у болоті,
там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,
поранені: сей — у плечі, той — у ноги.

Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!»
Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!»
Подивився сей на того довго, тихо, —
здивувала рідна мова, спільне лихо.

«Поможіть мені, земляче, рідний брате!
Не по волі я загнався у Карпати…»
«Я поможу, милий гостю з України!
Чей по волі не бажав ти нам руїни!…»

Б’ють гармати на добраніч, стогнуть гори,
Звір лісами утікає в темні звори*.
Два вояки завивають свої рани,
споминають і родину, і кайдани:

«От звела нас люта доля раз докупи,
не у гості, тільки в полі, тут, де трупиHellip;
Виріс, брате, я далеко — у Полтаві,
а загину у Карпатах на мураві…»

Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним,
нашим людям, нашим нивам, горам красним,
та найтяжче наше горе — люта сила,
що з братів та воріженьків поробила.

Та не плачмо, бо віджити ми ще годні;
вилічимо свої рани і народні;
кров пролита не пропаде, зродить нива —
буде, буде Україна ще щаслива!»



Елегія

Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,
аж поки поруч з нашими кістками
заснуть усі, що пам’ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,
наш порох вітер світом розжене;
прийде весна, прийде пора кохання,
а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча самотнє
в полуднє ясне в тихий, сонний ліс —
неждано серце защемить скорботне,
і ясний світ померкне їй від сліз.

Се нас вона побачить і почує,
мов сон і казку із старих часів;
закриє очі й тяжко засумує,
заслухавшись у тихий сон лісів.




Я рад би все забути…

Я рад би все забути,
що трапилось мені,
і знову хлопцем бути
у рідній стороні.

Нехай би жив і бідно,
та знав уже свій шлях
і вік провів свобідно
при плузі на полях.

А так я загубився
і плакати дарма:
від роду вже відбився,
і вороття нема.

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (14.01.2016)
Просмотров: 877 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz