Маркіян Шашкевич вірші поета - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Вторник, 06.12.2016, 03:50
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Маркіян Шашкевич вірші поета

Маркіян Семенович Шашкевич - письменник, поет дуже відомий в західних регіонах України. Також прославився, виступаючи за рівноправність української мови з польською в 19ст.



Побратимові

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу, й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б’ється,
Коли з України руськая пісенька
Та мило-солодко вколо серця в’ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший — от вже думку несе.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги;
Про руських батьків,
Боярів. князів,
Про гетьманів, козаків».
І стане повідати зразу так мило,
Стиха й величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голосніше
Застогне, заплаче — щораз то сумніше,
Сумніше, страшніше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила.
І знов згомонить ти нишком, мило-немно.
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами;
Ні. то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся;
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонечком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!



Вірна

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі-верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати —
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву…

Край діброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими ногами.



Чом, козаче молоденький…

Чом, козаче молоденький,
Рониш слізоньки дрібненькі,
На всхід сонця поглядаєш
І так тяженько вздихаєш?..
Ой я, козак молоденький,
Роню слізоньки дрібненькі,
На Вкраїну поглядаю,
За Вкраїною вздихаю,
Бо там моя родинонька,
Бо там мила дівчинонька.
На Вкраїні буйнесенькій
Мої други милесенькі,—
Як за ними не тужити,
Коли з ними мило жити?
Ах, найліпше при родині
В своїй рідній Україні!
Там-то світить сонце ясно,
Там-то цвітуть цвіти красне,
В степах буйні вітри віють
І травоньки зеленіють,
Небо чисте — все погода
І чистенька в Дніпрі вода;
Чистіша вода в Дунаю,
Як ту, в пустім, скучнім краю.



Споминайте, браття милі…

Споминайте, браття милі,
Славнії часи старі!..
Ніби Прута бистрі хвилі,
Плили руські лицарі.

Блискали шеломи в сонці,
Червонилися щити, —
Славні Русі оборонці
Йшли на ворога в світи.

Чи на Дон той каламутний,
Чи на Литву, на Ятвяг,
Чи на Краків баламутний,
Вічно скорий до зневаг.

Від копій шляхи стогнали,
Від прапорів нісся шум,
Аж до неба підлітали
Гомони лицарських дум!

Споминайте, браття милі…
Може спомин спосіб дасть
Воскресити в новій силі
Руську славу, руську власть!



Веснівка

Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
“Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!” –
“Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко;
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, –
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, –
Жаль серцю буде”.



Поза тихий за Дунай…

Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісоньку.
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
Серед луга край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.



Бандурист

Присів на царинці — молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька — струни згаморили.
Півець розуміє — бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильніше, і скорше тру чає:
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці — бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає;
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили;
То знова злегенька, стиха гомоніли.
Мов згадка літ давніх і минувшой долі.
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі.
А потому зглохли—зовсім заніміли…

Категория: Вірші | Добавил: Яло (16.01.2015)
Просмотров: 603 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz