Казки для позакласного читання для молодших класів - Вірші - Каталог статей - Сайт для школьников и учителей
Воскресенье, 11.12.2016, 14:54
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт для учителей и школьников

Статистика

Онлайн всего: 10
Гостей: 10
Пользователей: 0
Форма входа

Каталог статей

Главная » Статьи » Вірші

Казки для позакласного читання для молодших класів

На канікулах нема часу на уроки, але відставати не можна. Тому в молодших класах треба побільше читати й розвивати техніку читання.

 


БАТЬКІВСЬКІ ПОРАДИ

Жив у одному селі чоловік, і був у нього син.
Якось батько каже йому:
— Слухай, сину! Живи так, щоб ти мав у кожному селі хату, на кожний день нові чоботи і щоби тобі всі люди кланялися.
Задумався син над батьковими словами і питає:
— Як це, батьку, я можу поставити в кожному селі хату, купувати щодня нові чоботи і примусити всіх мені кланятися?
Засміявся старий і говорить :
— Дуже легко, сину! Матимеш у кожному селі доброго товариша — будеш мати і свою хату. Щоб на кожний день були нові чоботи, треба їх щовечора чистити, і на ранок вони будуть як нові. І вставай, сину, рано — раніше всіх — і йди на роботу, і роби, а ітимуть на роботу люди, то всі будуть тобі кланятися і вітатися.


ПІП І ЦИГАН
Був у одному селі піп, а в сусідстві з ним жив циган. Коли надійшла пора косити сіно, піп позвав цигана.
Домовилися так. Циган буде косити цілий день і за це матиме платню — одну торбину кукурудзи.
Почав циган косити.
Косив цілий день, а коли сонце заходило, став говорити попові про розрахунок за роботу.
Піп йому і каже:
— Дивися! Ще день не минув, бо сонце хоч і заходить, але його брат — місяць — світить.
А це місяць уже зійшов був.
Бачить циган, що нічого не вдієш, і вирішив косити далі. Косив цілу ніч, аж поки місяць не зайшов. Тоді піп позвав цигана, щоб дати йому платню.
Прийшов циган із торбиною та взяв із собою ще й мішок. Прорвав у торбині дно і наставив діркою над мішком.
Сипле піп у торбину кукурудзу, а вона через дірку у мішок висипається.
Помітив це піп і став на цигана кричати.
А циган і каже:
— Коли в сонця з’явився брат, що світив мені цілу ніч, я мовчав. А тепер, коли я взяв торбиного брата, тобто мішок, то і ви не кричіть. Треба шанувати родичів.
Так циган перемудрив зажерливого попа.

Бідний чоловік та його сини

Жив собі бідний чоловік. Мав він трьох синів. Найстаршого звали Петром, середульшого — Гаврилом, найменшого — Іваном.
Коли хлопці підросли, батько покликав їх до себе й каже:
— Старий я, діти мої, не можу вас прогодувати. Ви вже виросли, ідіть собі в світ, шукайте роботи. Та за рік повертайтеся додому. Хто з вас найбільше заробить, той і залишиться при мені.
Розійшлися сини в різні сторони, й кожний знайшов для себе службу. Минув рік.
Повернувся до отчого дому найстарший син, приніс з собою багато грошей. Другого дня повернувся середульший син. Цей приніс кілька шматків золота. На третій день повернувся наймолодший і не приніс нічого.
Розсердився батько на наймолодшого сина і прогнав його з дому. Пішов хлопець світ за очі. Ішов, ішов, поки не настав вечір. Зайшов хлопець до темного лісу, сів на пень, вийняв останній шматок хліба, що взяв з дому, і їсть, їсть і думає, що йому тепер робити, куди подітися. Так задумався, що й не помітив, як перед ним з’явився велетень.
— Що ти, хлопче, журишся? — питає велетень. Іван про все йому розповів.
— Коли хочеш, ходи до мене в найми! — запропонував велетень Іванові.
Погодився Іван і пішов за своїм новим господарем. Прийшли в саму гущавину лісу, де у велетня була хата. І поселився Іван в хаті велетня.
Жилося йому добре. Роботи було небагато. Велетень навчив Іванка їздити на коні, володіти шаблею. Навчив також свого слугу рахувати, читати, писати.
Минув рік. Приходить одного дня велетень додому й каже Іванкові:
— Приготуй, Іване, коня, зброю й поїдеш на південь і там, за двома горами, знайдеш великий замок. Навколо того замку — стіна, і проживає в ньому упир, котрого ти мусиш забити.
Зібрався хлопець в дорогу, попрощався з велетнем, поїхав на південь.
Три дні був він у дорозі й нарешті побачив страшний чорний замок, оточений такою ж чорною стіною. В’їхав Іван за огорожу, бачить — сидить упир і тримає в руці залізну палицю.
Помітив упир Івана і заревів страшним голосом:
— Що тобі тут треба? Як ти смів прийти на мою землю?
— Я приїхав битися з тобою! — відповів Іван.
Упир розреготався і кинув у Івана залізною палицею.
Відскочив Іван, і палиця полетіла повз нього. Тоді вхопив палицю Іван, прицілився добре та як шпурне палицею в упия—й забив його до смерті. Увійшов Іван до замку чорного, знайшов у ньому чорного коня, чорну збрую. Сів Іван на чорного коня, а свого прив’язав поводом до сідла й рушив у дорогу.
Велетень уже чекав Івана. Коли побачив свого слугу, похвалив, взяв коней і завів до стайні.
Минув якийсь час. Хлопець ріс і ставав все мудрішим, все дужчим. Покликав його одного разу велетень і каже:
— Тепер мусиш їхати на північ. Проїдеш непрохідні ліси, непрохідні болота і там побачиш замок. В тому замку живе упир ще один. Багато він лиха робить для людей. Треба його забити. Заб’єш упиря — болота висохнуть, люди на тих місцях посіють хліб.
Іван довго не готувався і вже на другий день виїхав на північ.
їхав, їхав, поки не заїхав у густий, непрохідний ліс. Нелегко було пробиратися тим лісом, та Іван взяв до рук меча й став собі прорубувати дорогу. Цілий день Іван прорубував дорогу в лісі, поки його не застала ніч. Довелося заночувати в лісі. Спутав Іван коня, щоб далеко не пішов, а сам ліг на моху й заснув.
Та недовго спав. Прокинувся й бачить, що дерева довкола нього розступилися. Все навколишнє сяє чарівним сяйвом, земля вкрилася пахучими квітами. На деревах незвичайні пташки співали так, що подібного співу ніколи не чув Іван.
З гущавини лісу на той спів виходять мавки, з озер вилізають водяні й танцюють, співають. Навколо них зібралися всілякі звірі. І жодна сильна звірина не чіпає слабшої. Над головою Івана, на гілляці дерева, сидить стара сова, біля сови примостилася маленька горлиця. Сова розповідає щось горлиці, горлиця слухає.
Прислухався до мови сови й Іван. З розповіді довідався, що ліс цей був заклятим, що в ньому все було мертвим. І тільки коли в цей ліс прийшов Іван, прорубавши дорогу, і дійшов до середини, в лісі все ожило. Тому для птахів і звірів настало таке радісне свято.
Дивився Іван, дивувався баченому, потім знову заснув. Прокинувся Іван, коли зійшло сонце. Глянув довкола й побачив, що він на краю лісу, а перед ним простелилося широке поле, вкрите запашними квітами.
«Еге, дивися, вже й болота повисихали! — подумав Іван. — Треба поспішати, щоб чимшвидше покінчити з упирем».
Осідлав Іван коня й понісся. Недовго треба було мчати, щоб побачити чарівний замок. Навколо замку того — велика стіна. Влетів Іван на двір замку й відразу ж зустрів упиря-чародія, котрий вже чекав Івана.
Почали вони битися. Швидко покинула упиря сила. Забив його Іван. Пішов до замку, знайшов там чародієвого коня і його збрую, забрав і понісся назад.
їде Іван і дивується: на полях люди працюють — косять траву, сушать сіно, орють плугами. Іванові стало весело на серці, й поспішив він додому, щоб потішити господаря.
Зрадів господар, побачивши Івана. Взяв від нього коня й збрую і сказав, щоб Іван ішов на відпочинок.
Та недовго Іван відпочивав. Довелося їхати на схід, щоб побороти третього упиря. На цей раз Іванові довелося їхати безводними степами, пустелями. Величезні гадюки перетинали йому дорогу, загрожуючи смертю. Нападали на Івана й страхіття-паву-ки, намагаючись заплутати його в павутиння, з’являлися різні примари, що хотіли збити Івана з шляху. Бачить Іван озеро, бачить річку, хоче напитися, а вони від нього все віддаляються, скільки б не йшов.
Вирішив Іван іти тільки на схід, нікуди не звертаючи. Так і вчинив. Нарешті прийшов до великого білого замку, обведеного стіною. Тут Іванові довелося витримати найбільший бій. Та зборов він і третього упиря, забрав від нього білого коня, його збрую й повернувся назад.
По дорозі додому Іван побачив, що пустелі зазеленіли, в глибоких яругах з’явилася вода, наповнилися водою озера й заблищали на сонці дзеркалом. На деревах співали птахи.
Іван приїхав додому, передав велетневі коня й збрую, а сам ліг відпочивати. Відпочивши, взявся за науку і ще багато чому навчився.
Не давала Іванові спокою думка: чому його господар сам не ходить боротися? От він і спитав велетня:
— Ви на мене не сердьтеся, але я хотів би знати, чому ви, такий дужий і спритний, самі не пішли боротися з упирями, а посилали мене?
Велетень посміхнувся і відповідає:
— Бачиш, сину, коли велике діло скоїть дужий і мудрий, воно не має тої вартості.
Пам’ятай, що великі справи часто вершать не ті люди, які багато знають і мають багато сили, а ті, що мають велику волю і бажання.
Відповідь господаря цілком задовольнила і заспокоїла Івана.
Одного разу велетень запросив Івана піти погуляти. Сіли вони на коней і поїхали. Приїхали до великого міста й бачать, що все тут у траурі.
Спитали Іван з велетнем, що за смуток впав на місто. їм відповіли:
— Прилетів до нашого міста страшенний дракон. Він з’їв половину худоби, яка у нас є, і, певно, з’їсть усю, коли не дамо йому царської доньки. Царська дочка була дуже добра й погодилася йти до дракона, щоб врятувати решту худоби. Шкода царської дочки, але й худоби шкода — без худоби жити не можна. От чому у нас такий смуток. Коли б знайшовся молодець, який би зборов дракона, цар віддав би за нього свою дочку, а потім віддав би і своє царство.
— Іване, ти мусиш врятувати царську дочку від загибелі й звільнити край від напасті, — каже велетень.
Повернулися вони додому. Відв’язав Іван чорного коня, котрого відвоював від упиря, попрощався з велетнем і подався до міста.
Прибув до міста й дізнався, що царська дочка вже пішла в ліс до дракона. Настиг Іван дракона саме тоді, коли той прямував з царською дочкою до великої печери.
— Стій, царівно, — гукнув Іван.— Ще рано тобі гинути!
Висохли сльози на обличчі дівчини. Посміхнулася вона до Івана, вітаючись з ним. Іван підійшов до печери, в якій зник дракон, й гукнув:
— Ей ти, вилазь, буду з тобою битися!
— Зачекай мало, я ще не готовий! — почувся гучний голос з печери.
Минуло небагато часу, як з печери з грізним гуком і громом вискочив дракон. Іван стрибнув на свого коня й кинувся драконові назустріч.
Зав’язався страшний бій. Іван сміливо рубав драконові голову одну за одною, та не встигав одрубати одну, як на її місці виростали нові. З кожної пащі виривається полум’я, палить Івана. Чує Іван, що ще трохи — і він втратить силу.
В одну мить дракон звалив Івана разом з конем під себе і почав душити. Та Іван підставив меч і розпоров драконові черево. Так зойкнув дракон, аж листя посипалося з дерев. Та це був останній зойк.
Глянув Іван: недалеко стоїть царівна.
— Чому ти зажурилася? — спитав Іван.— Бачиш, дракон уже загинув. Можеш іти додому, до своїх батьків.
Дивиться царівна й очам своїм не вірить.
— Ні, одна я додому не піду! Піду тільки з тобою — адже це ти врятував мене і моїх людей.
Взяла царівна Івана за руку, сіли вони на коня й прибули до міста. А тут люди побиваються, плачуть за царівною.
— Годі плакати! Я жива, а Іван — мій і ваш рятівник! — сказала дівчина.
Зраділи люди. Пішли супроводжувати Івана з царівною в царські палати. ‘Цар саме оплакував свою єдину дочку, а коли побачив її веселою і щасливою, заплакав з радості. Коли ж цар довідався, хто врятував його дочку від загибелі, видав царівну за Івана. Почався такий бенкет, якого світ не бачив. Іван запросив і свого господаря-велетня, та, може, й донині веселяться, коли не померли.

Царівна-Жаба

Десь-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини літ, – час їм женитися. Цар покликав синів та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ,— час вам уже подружжя шукати. Забирайте ж, діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й нумо стріляти. Старший стрельнув,— загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду походжала, підняла стріту, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
— Не віддавай же,— каже цар.— її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через деякий час приїздить старший царенко, просить у неї стрілу.
— Не дам,— каже,— цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я.— каже царенко,— візьму.
Середульший царенко стрельнув,— звилася стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у князівський двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілу і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
— Не віддавай же її,— каже князь.— нікому, хіба тільки віддай тому, хто тебе за друж-ину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілу. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко як стрельне,-загула стріла ні високо, ні низько — виіце хат, та й упала ні далеко, ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілу. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілу!
— Не дам я,— каже жаба.— цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки його зелену жабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи. От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті два — старший і середульший — такі раді, що й не сказати! А Іван-царенко Іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої. яких ви мені невісток понаходили?
От старший каже:
— Я, татку, найшов царівну.
Середульший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче!
— А ти чого. Іване-паренку, плачеш?
— Як же,— каже,— мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівна?
— Бери,— каже цар,— така вже, видно, твоя доля!
От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота.
…Якось загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Старші брати радіють, а Іван-царенко йде додому та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати: батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати… Як же я тебе повезу?
— Не журись.— каже жаба,— Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається: а як блискавка заблискає,— то твоя жінка в дороге вбрання вбирається: а як грім загримить, — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить— аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати почали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь,— каже.— потім приїде…
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Вийшла вона з повозу — аж поторопіли всі: така гарна!
От посідали обідати. Та вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі так.
Ото пообідали, вийшли в двір. Почали музики грати — цар став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть. А вона як пішла у танець, як зачала танцювати — легко і гарно! А це; махнула правим рукавцем — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Далі махнула лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються з того дива. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується: як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися, де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,— аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,— він той тулубець у вогонь,— тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя,— саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, а перед світом пороз’їжджалися. І Іван-царенко з жінкою…
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася,— аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти,— питає,— Івапе-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже,— я кожушок скинула.
— Я,— каже Іван-царенко,— спалив його!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навік!..
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби Яги, костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався, що йому робити. Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикву почепив за плече, — пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід і питає:
— Здоров, Іване-царенку! Куди це ти путь держиш?
— Іду, дідусю, шукати своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві у баби Яги, костяної ноги. Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
Чому не знати? Знаю. Коли тобі треба, то от тобі клубочок, пусти його —- куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби Яги, костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові, узяв пустив: клубочок покотився, а він пішов за ним.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілу на срібний лучок— хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
— Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалів його, не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу, — сидить сокіл на дереві. Він тільки хотів стріляти, а сокіл йому й каже:
— Іване-царенку, не вбивай мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалів його. Іде та й іде. Аж бачить: на березі лежить щука, без води пропадає на сонці. Він хотів її з’їсти, а вона:
— Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжні. Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба Яга, костяна нога.
— Здоров був, Іване-царенку! Кого шукаєш?
— Шукаю свою жінку любу — жабу зелену.
— Знаю, знаю! Скажу я тобі, що вона у мого братика за наймичку служить. Там на морі є острів, там його й палац. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було, ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
Пішов Іван-царенко. Іде та йде, дійшов до моря, глянув — а де той острів, хто його зна! Аж ось випливає щука і каже:
— Не журись, Іване-царенку, я тобі допоможу! — ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого. Іван-царенко пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти. Івап-на-репко ходить попід тим лісом та й плаче. А тут уже й хліба не стало. От він сів та й зажурився. Коли це біжить заєць; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, убив. іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер вогню деревом об дерево, спік, з’їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добратись? Знову ходить попід лісом. Ходив, ходив, коли іде ведмідь.
— Здоров, Іване-царенкуІ Чого ти тут ходиш?
— Хочу,— каже,— як-небудь у палац дістатись.
— Я тобі допоможу! — Як узяв той ведмідь дуб’я трощити!.. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царснко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов. Відчинив одні двері, залізні,— нема нікого; відчинив другі, срібні,— і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,— аж там, за золотими дверима, сидить його жінка. Як побачила Івана-царєнка, так і впала йому на шию:
— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, може б, ти мене більше й не побачив ніколи!
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім; чи на тім світі. Обнялись, гарненько поцілувались; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
— Це мій батенько мене прокляв і зміюці віддав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та й стали гарно собі жити.

 

 

Категория: Вірші | Добавил: Яло (09.12.2015)
Просмотров: 196 | Рейтинг: 0.0/0
загрузка...
Поиск
Интересное
загрузка...

Copyright MyCorp © 2016
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz