Вірші Івана Драча мають свій характер та безумовно повчають! Спробуйте й Ви прочитати та поринути в цей світ.



Чому ти серце, все болиш частіш?..

Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні
Жар-птиця фенікс зводиться на дні,
Як бавить пір’я, як поводить оком
І в кожні пологи разить електрошоком.
До краю розшматовує істоту,
Буденну і тверду мою достоту,
Дощенту вимордовує, розкраює,
Жахає пеклом, де там к бісу раєм!
Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,
Душі бездушно полишає жебра,
Із лютістю нещадною мене
Лиш попелом на сторони війне
І геть злітає горда — неймовір’я, —
Мені перо лишивши, мале пір’я,
Яким пишу про клекіт сонця спомин,
Весь знищений і чорний — в сажі комин!
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую — знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В’є фенікс знову золоте гніздів’я,
Меча загнавши в душу по руків’я!..



Нічний етюд

Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.

Ти — спеки настій. Ти — пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти — пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.

Руки обплетені, вуста обпалені
Глибинними незагнузданними пожежами,
І зеленокоса ніжність пальми
Тебе не схолодить своїми одежами.

Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний,

мій карий,

мій чорний раю



Робота і дозвілля

Одна кімната — наліво,
Друга кімната — направо,
Моя кімната — посередині.
В одній кімнаті Робота
День і ніч вистукує на машинці.
В другій кімнаті Дозвілля,
Безтурботне, цілується, випиває,
Лається, аж вуха слонові в’януть.
— Гості-сусіди, завітайте до мене.—
На один стілець сіла Робота,
На другий стілець Дозвілля присіло.
— А де ж мені, господарю, сісти? —
На один стілець я присів.
На другий Дозвілля лукаво присіло.
— Господарю, де ж Роботі у вас присісти?—
На один стілець присіла Робота,
Я серйозно присів на другий.
— Любчику, де ж Дозвіллю в тебе присісти?
— Слухайте, а коли я внесу третє крісло?—
…Вони обоє дивились у вікно.



Ода чесному боягузові

Ти вбив свій горизонт і небо отруїв,
Дав дулю сонцеві і плюнув в очі хмарі.
Живеш повзком і помисли свої
Ростиш в клоаці з підлістю у парі.

Багатогранний ти, аж круглий, ніби вуж,
Білоголовий метр із чорним піднебінням.
Співаєш пісню все одну і ту ж,
Що рахітичне наше покоління.

Так! Ми не густо кричимо “ура”,
“Ура” в нас пахне хлібом і станками.
А здохнути тобі давно прийшла пора,
А нам – покласти на язик твій камінь.

Люблю я Вас і віддаю чолом —
Стружу для Вас міцні дубові мари.
Пишіть!
Колись мій Тузик за столом
Перечитає Ваші “мемуари”.



Баляда про скромність

— Не вистачає йому скромності! —
Кричало круг мене голодне кодло
Скромних графоманів і чесних заробітчан.
— Так, трохи не вистачає йому скромності! —
Великодушно погодились поважні дяді,
Поблажливо дивлячись з критичних Говерл.
— Людський глас — глас божий.
Вирішив я: “Треба зайти до Скромності”.
Купив пучок осніжених конвалій
І сизий флакончик парфумів,
Чесучевий плащ кинув на руку.
В кімнату взійшов — і остовпів, подивований:
П’яне опасисте бабисько лежить на дивані,
І смокче цигарку, і зирить презирливо скоса.
Знизавши плечима, я вийшов у клекіт людський.
… Поламавши стонадцять доріг,
Мимо тронів Апломбу і Слави
Брів обридливо — і мімоволі
Затялась моя думка оскомою:
“Треба ж зайти до Скромності”.
Послизнувшись на пам’яті,
Передчуваючи стрічу, хильнув для хоробрості,
Купив цигарок ментолових, взяв “Спотикач” по дорозі,
Не стукаючи, ввірвався:
Стоїть дівча наполохане, смокче зорю-карамельку,
Русу косу розплітає, вронивши приколки долі…



Таємниця буття

Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилося, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.

Уся — з найтемнішого світла,
Уся — з найсвітлішого змроку
Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла,
Долаючи купіль жорстоку.

Ген там з найгіркішого солоду,
Ген там з найсолодшого болю
Зростала вона аж блакитна від голоду
І рвалася тужно на волю.

Десь там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті,
Таємниця життя вибухала,
Золотиста і зірна насподі.

І жахала вона бездонністю,
І манила вона мерехтливістю.
У закони лягла беззаконністю —
Таємничою справедливостю.

Таємнице буття — моя болісна рано,
Прадавній мій зболений кореню, де ти?
Сонця вибухають ранісінько-рано
Й народжують бджіл, і людей, і планети.

Отам, у найвищіх глибинах,
Отам, у найглибших висотах,
Таємниця, наша вічна жар-птиця,
Наше серце бездонням висотує…



Баляда двох

На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.

Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.

Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.

Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!

Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.

Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.