До Вашої уваги декілька віршів українського поета класика Євгена Маланюка. Приємного читання!



Напис на книзі віршів

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони ж металом — morіturі —
Сурмлять майбутньому салют,

Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб —
Це дійсности а не утопій
Звучить громовий дифірамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мий, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.



Молитва

Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.

— А як же вгадать твоє ім’я,

Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?

Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи,
Кедри широкошумні кликали в холодок…
…Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок,
Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи?

Між нарцисами Назореї — біла лілея —
Під збанком з водою хилила смагляве плече…
— В басаманах ріллі, о кривава моя Галілеє,
Чорна праця землі степовую мадонну пече!

Між зеленої рути — блакитним барвінком встала,
На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров…
Та недаром, недаром гарматами проорало
Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро!

Та недаром, недаром весь степ кістками засіян,
І на кожнім хресті придорожнім розіп’ято біль.
Припонтійським степам породи степового Месію,
Мадонно Диких Піль!



Степова Еллада

Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Прокинеться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знов на нім зросте,
І побіжать зелені хвилі.

Ширша

За синє море встане широчінь.

О земле вічна, ти — одна на світі! —
На небі — глибочіє древня синь,
Внизу — прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.

І при балках оселі заквітчав
Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця,—
Твій шлюбний цвіт — та срібная парча…
І чорні очі ваблять крізь віконця.

Ой, вийди в сад, що бджолами бренить,
Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!
Та вдарить час. Мов меч, упаде мить,
І нікому тоді оборонить
Твою весну від вихору і згуби.

А може, й не Еллада степова,
Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.

В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.
Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком.
В живуче тіло мертвая душа
Вступає знов. І — ось вона! Так близько!

Труна свистить, колуючн. А Вій
Залізні вже розплющує зіниці.
Півнів не чуть. І в мутній голові
Горить одне, що все це — ні! — не сниться.

Кричу в туман, в цвинтарну млу,
Та — ненамарне. День настане,—
Жбурнуть в розжарену смолу
Зухвальця тіло окаянне.

Під гул дзвіниць, під гомін міст,
В ім’я краси, життя і ладу,
Високий виставлять поміст —
Навік четвертувати зраду.

І хоч рубати буде кат
Гидку потвору вже на — амінь,
Та довго ще живучий гад
Підскакуватиме шматками.



Ангел смерти

Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не заговорить,
Лише діткне плеча.

І раптом я

Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.

Простий, мовчазний,

Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.

Тоді він очі стомлено зведе,
І я побачу запит в них, і вирок,
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потаймиру.

І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд и кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!



Будівлі дні ніхто не вирішив…

Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких віршів
Так тяжко душить слово-жорно.

Все рідше злет. Мотор задиханий,
А нерви тріпотять, як троси,
І, коли серце раптом стихне,
Нас зрадять крила альбатроса,

И не відчуємо, що страчене
Життя, від творчости криваве,
Що нам призначена двозначна,
Як поцілунок Юди, — слава.



Візія

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.

Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки.
…Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.



Біоґрафія

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.

Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість просина, як кобра,
Гадючим зоренням часу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електрична колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутують густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання,
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.

Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згоряю,—
Чи побачиш, почуєш Ти?

Недорізаним звіром — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор).

А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол —
В голубі надвечірні дні.