Творчість Богдана Лепкого не залишить вас байдужими. Читаємо його вірші та насолоджуємось українською літературою - поезією.
Самотній плуг
Посеред нив стирчить самотній плуг,
Незорана земля лежить в округ.
Леміш заржавів, срібне чересло
Зчорніло й диким зіллям обросло.
А де ж властитель дівся? Де ж ратай?
Мабуть, пішов обороняти край.
Волів побили, коней взяли в трен,
Лишився плуг на полі сам-оден.
Чекає, доки тут не зогниє,
Або гранат його не розіб’є.
Леміш іржа гризе, а чересло
Травою й диким зіллям обросло.
Не питайте мене…
Не питайте мене,
Як я в світі живу:
Шура-бура гуде,
Я весельцем гребу.
Не питайте, як?
В моїм мозку гадки –
Йдуть осінні дощі,
А я сію квітки.
Не питайте, чому
Моє серце сумне –
Як в чужині умру,
То згадайте мене.
Не виллєш сліз, не виллєш сліз…
Не виллєш сліз,
Не виллєш сліз
Ніколи, ах ніколи!
Життя, як той скрипливий віз,
Волочиться поволі.
А перед ним
Туман і дим,
Тяжка, тяжка дорога…
Іде, гряде шляхом отим
Твоя душа небога.
Малюнок
Глухе, бездушне отупіння
Напало землю. Цвіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.
Часами вітер надбіжить,
Туман стурбує і розвіє.
Село в долині бовваніє
І п’яним сном дрімає-спить.
Погасло світло. Зачинились
На засув двері. Вірні пси
В солому з ухами зарились,
Лиш блуд блукає по межи.
Лиш стежкою попід плотами
Йде голод – сіл щорічний гість.
Держить в руках мужицьку кість
І грізно зиркає очима.
Вороне чорний
Вороне чорний! Ти з якого краю
линеш?.. “Кров! кров! кров!..”
Тихо, я вже знаю.
Вітре, чого ти так сумно й робільно
виєш?.. “Шу! шу! ш-нір!..”
Пст! говорити не вільно.
Річко, чом плесо твоє так рум’яне?..
Га! розумію.
Випливаєш з рани.
Чого ж ти, море, та розхиталося…
Чого ж ти, море, та розхиталося,
Мов колиска новенька,
Чого ж ти, серце, та розридалося,
Мов дитина маленька?
Як тяжко море та уговорити,
Щоб більше не гуділо,
Як тяжко серце утихомирити,
Що з болю не скиміло.
Минеться ніч, розвієсь тьма…
Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон.
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.
Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай ти нас!
Дзвени, дзвени, дзвени!
В лихій добі, в важкій борбі
Мутиться людський ум.
Нехай же він спічне собі
Хоть хвилю серед дум.
Най позабуде брязк оков
І звірства боротьби,
Під свою білу хоругов
Горни ти нас, горни!
Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон!
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.
Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай ти нас!
Дзвени, дзвени, дзвени!
Біла мево, що кружляєш
Над водою низько-низько,
Чом же ти так безупинно
Б’єшся й жалібно квилиш?
Подивися, біла мево,
Як же ти мала-маленька,
Проти моря як нужденний,
Проти гуку хвиль твій крик.
О, подумай, серце моє,
Чим ти є супроти світа,
Проти горя світового
Чим є твій маленький біль?!
Осінній, сірий день…
Осінній, сірий день. Над лісом крячуть круки
І вітер у корчах дивними голосами
За літом плаче. З зимна терпнуть руки,
Сміх, радість і життя мадрують ген світами.
В такий осінній день як добре мати друга!
З ним про весну, про літо говорити.
Не так нудна була б осіння туга,
І не було б так скучно в світі жити!
В такий осінній день була би ти для мене,
Як у темниці квітці сонце ясне.
Та що робить!.. Йде верем’я студене,
А моє сонце в хмарах тоне, гасне.
Подорожній
Глухе, бездушне отупіння
Напало на землю. Квіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.
Часами вітер набіжить
І сірим туманом повіє.
Село в долині бовваніє
І п’яним сном дрімає-спить.
Погасло світло. Зачинились
Од зимна двері. Вірні пси
В солому з вухами зарились,
Лиш шум блукає по межі.
Лиш стежкою попід плотами
Йде голод — сіл щорічний гість.
Держить в руках мужицьку кість
І грізно зиркає очами.
