Твір роздум про природу. Тема взаємодії людини і природи
З давніх часів людин живе пліч-о-пліч із природою. Раніше людина поклонялася порию приносячись жертви їй. У наше техногенне століття, час прогресу відношення до неї кардинальним образом помінялося. Люди вважають себе вище природи. Чи не час відповістити на запитання й вирішити поставлену життям завдання : природа – храм або майстерня?
Моральні проблеми. буття, на думку Астафьева. сконцентровані зараз у взаєминах людини й природи. Це – головний зміст його зрілої творчості. В одному із кращих добутків, у романі «Цар -риба» питання екології стають предметом філософського міркування про біологічне й духовне виживання людей
Письменника цікавлять не ідеальні персонажі й не театральні лиходії, а реальні люди. Кращим з його героїв властива щиросердечна тонкість, уміння почувати прекрасне, не стільки щеплене культурою, скільки природне. Відрізняє астафьевских персонажів бажання й, головне, уміння робити добро. Це не подвиги, а звичайні, непримітні вчинки, але вони служать підтримці й твердженню загальнолюдських моральних законів
Оповідання в романі «Цар – риба» цілком присвячена сучасності: проблема охорони природи тісно зв’язана в ньому з питаннями війни й миру, морального стану людини. Стрімкий розвиток техніки відгукнулося нам не тільки благами. Воно породило в людині «козявочное» почуття своєї незначності, що, на думку письменника, народжує в людях презирство до самих себе й до життя взагалі, аморальне відношення до миру. Люди настільки свиклись із прірвою, що відокремлює їх від природи й, отже, друг від друга, що просто перестали приймати неї в увагу. Порятунок, по Астафьеву, у подоланні цієї прірви, у духовному злитті сприродой.
Так, в «Цар – рибі» у главі «Крапля» прекрасно виражена цей доброчинний вплив природи. Саме в стані мирного спокою, навіяного природою, відкривається саме гарне в душі: жалість і любов до людей, бажання захистити їх від лих і образ, вдача – ственное переконання в людяності миру. Як контрастно звучать після цього гімну земній красі наступні оповідання. По – гоголевски колоритно сатиричний опис селища Чуш. По визнанню автора, «дремучеством» віяло від жителів селища, «болотним духом за версту несло». Головна їхня турбота – урвати собі шматок поболе так пожирнее. Як символ чушанской віри й надії коштує місцевий магазин. Але хіба хлібом єдиним жива людина? Хочеться чушанцам і інший, «гарної», «культурної» життя. Але все лихо їх у тім, що подання про цій «культурній» житті в них украй убогі. Не дивно, що в такому середовищі процвітає браконьєрство – страшна хвороба нашого часу. Джерела її – у бездуховності, що породжує невгамовну спрагу наживи
Так чому ж «забувся в людині людин», чому «жадібність його обуяла»? – тривожиться автор. Всіх його персонажів можна умовно розділити на уходящих від миру й що намагаються жити з ним у гармонії. Люди злоупотребляющие неминуче стають руйнівниками
У центральній главі оповідання «Цар – риби» браконьєр Игнатьич изловил величезного осетра, але не але не зміг з ним упоратися. Риба потягла його у воду, і довго, нескінченно довго перебували ріки «цар» і всієї природи «цар» в одній пастці. Але дивна справа: у момент відплати, коли страх смерті й каяття совісті терзають браконьєра, відбувається раптом злиття вічне мінливими ролями мучителя й мученика – людини й природи. Але не піднесено – легеня, коли, як у главі «Крапля», душу природи виразна людині. Обтяжена свершенним злом душу браконьєра, і терпить він великі борошна
Поранені, людина й «цариця» рік зустрічаються в рівному бої зі стихією. Тепер «цар» природи вже не керує ситуацією, природа скоряє його, і поступово він упокорюється. Удвох з рибою, пригорнувшись друг до друга й заспокоюючись від цього дотику, вони чекають своєї смерті. І Игнатьич просить: «Господи, відпусти цю рибу!» Сам він цього зробити вже не в силах. Їхньої долі тепер у руках у природи. Так, виходить, не людина сотворяет природу, а природа панує над людиною. Але природа не так нещадна, вона дає шанс людині виправитися, вона чекає покаяння. Игнатьич – розумна людина, вона розуміє свою провину й щиро кається у вчиненому, але не тільки в цьому: він згадує всі свої минулі вчинки, аналізує прожите життя. Ця подія змушує його згадати всі давні гріхи й провини й подумати про те, як він буде жити далі, якщо виживе тут.
Ідея оповідання Астафьева полягає в тому, що людина повинен жити у світі із природою, не руйнувати гармонії природи, не грабувати її. Після прочитання «Цар риби» , ми можемо зробити висновок що природа храм, а не майстерня
Твір роздум на тему "ЛІСОВІ ЧАРИ" Ми йшли мовчки. Тільки де-не-де на маленьких галявинах золотились щонайвищі верхівки дерев. Наближався вечір, а кінця лісові не було видно. І хоч як я поспішав, і хоч як боявся запізнитися, а не міг не замилуватися красою раннього присмерку. Між деревами стояла густа синь, фіолетові зарості материнки переливалися різнотонними барвами. То тут, то там поодинці й зграйками ніби виліталм із сутіні білокрилі ромашки, зливалися з присмерком голубі квіти синюхи й від того здавалися чарівними простиралами. Починалася пора присмеркової тиші — найчарівніша пора в лісі. Усе стихало долі, мабуть, для того, щоб голосніше лунали вечірні пісні лісового птаства. І справді, на якийсь час могутні крони наповнились посвистом і дзенькотом, щебетом і погуком, скреготом гупанням, тіньканням і ляскотом... Співали й вигукуй ли, прощалися із запашним чарівним днем усі, хто вміє подавати голос, усі, хто напився й наївся теплом і ласой8' ми дня, а тепер збирався сховатись до самісінького райКУ у своє затишне кубло... Ожили й пахощі. Хвиля фіалкового духу змінялася хвилею бузкового. Липовий настій проникав у ніздрі впереміш із димком іван-чаю. Усе — і кольори, і звуки, і аромати — з’єдналося в такі дужі лісові чари, що не хотілося з ними розлучатися довіку, а хотілося злитися з ними й стати самому краплею цього вечірнього торжества природи. В. Бичко.
210 слів.
Завдання: 1. Підкресліть слова, що передають слухові враження. 2. Зробіте синтаксичний аналіз останнього речення.
Твір про природу "ПРЕКРАСНИЙ СТЕП" Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим, теплодай-ним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їх стрепенулися, як птахи.
Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Уся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави позирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці налився в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витягти свої шиї. Повітря було сповнене тисячею всяких пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався Бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у височині і тільки миготить одною чорною цяткою. Он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Хай вам чорт, степи, які ви гарні!
Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід... їли тільки хліб із салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів, так що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру11 і весь степ сповнювався пахощами.
М. Гоголь. 236 слів.
Твір роздум на тему природа "Лісостеп"
Смуга лісів київського лісостепу поєднується з дріму- І чими хащами Чорного лісу в районі Сміли — Чигирина, біжить вздовж Дніпра на північ, щоб долучитися до Полісся, масивів Житомирщини й Волині. На півдні до лісу ще докочується степ — хвилястий, сизий; він біжить, мов море під кілем корабля, то чорний од хмар над ним, то блакитний од височенного неба, затишний, пісенний степ. Ліси стоять замислившись, в задумі. Гайки, мов зелені ватри, горять до самого небокраю. Пройшла над землею гроза, а ватри ще зеленіше палають, виблискують, сяють під сонцем. Поналивав зеленаві калюжі дощ, золотом бризкають вони в лісовій глушині.
Дикий голуб пурхне низько над зелено-чорним берестом, дзвінко впадуть з листя краплі дощу. Мурашник під сосною ліквідує власним горбом наслідки зливи: гуртом волочать геть непотріб, тягнуть на покрівлю глицю, сушаться на сонці. Блакитна ракша верескне, задирчить і майне в кущі, як у воду. На прогалині цвіте темна, мов черниця, запашна материнка. Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебрецю. На колючому терні — ягоди круглі й чорні, як волове око, вкриті сизою памороззю. Над струмком похилилася ліщина, дика грушка вибігла на стежку, а поруч сріблястим килимком постелилося ведмеже вухо: стеблик із жовтою квіткою, навкруги по землі листки, мов вушка, стеблик — і знову вушка. Кротовини перетинають лісову дорогу,— свіжі, лискучі купки чорноземлі, які зникають за густою в низинах травою, прибитою дощем до землі.
